Підсилив той огонь Великий Кобзар.
Тепер вітер зніс попіл, розпалив невгасимий огонь.
Піднявсь Ти у всій своїй красі!
Знову став столицею України-Русі!
Здійснились "думи шалені" Богдана.
Здійснились мрії Тарасові — ожила Слава України!
Чую себе здоровим, набралась вага, вернувся і голос, тим часом тихий. Лікарі не сподівались так скоро мене випускать.
Іду до Центральної Ради. Міститься в гарному оказалому будинкові Педагогічного музею. Варту несуть чорноморські моряки. Молодець в молодця, в чорних бушлатах, штанах "дзвоном", з безкозирок повівають Георгіївські стрічки. В руках — рушниці без штиків.
Військовий секретаріат. Довідуюсь, що моє подання прийнято, записаний в список четвертим. Пам'ятаю прізвищу перших: полковник Капкан, хорунжий Ган, сотник Лощенко.
Чому не повідомлено? В спискові коло 200 офіцерів — небагато. В повній формі, при своїй шаблі входжу до кабінету Генерального Секретаря військових справ — Симон Петлюра.
Почав йому представляться; перервав, протяг руку — сідайте! Якось дивно чую. В шоферській шкіряній куртці, невисокий, збудований міцно, темний блондин. Одне око трохи косувате, сіре, голос приємний, теноровий. Ніяких одзнак. Нічогісінько військового. Бачу: і шапка штатська. Розмова коротка, такого змісту: він говорив, я слухав.
"Війні скоро кінець, і буде вона остатня. Армія не потрібна, заступить її охоча міліція. Офіцери там будуть потрібні. В військових частинах треба організувать українців. На вічах, зібраннях провадить агітацію за признання Україні широкої автономії і автономічної влади Центральній Раді".
Все. Щось не переконуюче — якась міліція? Виходжу трохи злий. Присів собі за столиком, де подається чай. Під враженням розмови, котра щось пригасила.
Я виховувався з почуттям нехіті до армії і військовості. Життя, наперекір цим переконанням, зробило мене військовим.
Цим пояснить, що тоді, в першому бою, не піднялась рука на переляканого утікаючого німця?
Тепер рубав би без пощади! Це за Рудку Черевище, за оту мертву, убиту газом роту, за підступ.
Під Костюхнівкою пустив шістьох польських соколів, ще і на дорогу дав харчів. Риск великий, грозив польовий суд.
Сумління, одначе, чисте, того не жалію. Тоже ніби ворог. Чи не прийдеться нам боронить здобуту тепер волю? Україна багата, положена одкрито, не боронять її гори і великі ріки. Світ зажерливий, простягнеться чужа рука, хто дасть по їй палицею, міліція? Таку оборону може собі позволить Англія, маючи могутній флот.
Підходе якийсь хорунжий: "Ви, пане поручику, хочете вступить до українського війська?" Дивлюсь на його мовчки, одірвавшись од думок. Йому що за діло? "Чи знаєте добре нашу мову, "позаяк" це вельми важне". Мовчу. "Если" не добре, треба підучитись!" Це так ніби доброзичливо, повчаючи, важно, як правдивий ад'ютант важного генерала. Взяла злість: "А чому ви, прапорщику, не научитесь? Звідкіль взяли оте "позаяк", "если"?" Прапорщик почервонів.
"Та у нас ве Львові всі так говорять. Та ми свідоміші од наддніпрянців". — "Не заперечую, свідоміші. Тільки по обох сторонах Дніпра в мові і літературі не спіткаєте цих дивних слів. Не скажуть "ве Львові", а "у Львові", не додадуть і непотрібне "та"!"
Якісь дівчата, певно, студентки, прислухуються і регочуться. Зближаються троє. Всередині — високий, з борідкою, в руках портфель. Щось як наче знайоме. Приглядаюсь пильніше: немає сумніву, знаю. Трійка керується виходить, пристає, щось обговорює.
Стаю рядом: "Андрій Зінов'євич!" Той, з борідкою, і його супутні дивляться на мене, самі на себе.
"Вибачте, Андрій Зінов'євич, Ви були у нас в Кічкасі..
Борідка широко радо сміється.
"Ви, товаришу, брат Андрія Антоновича? Пізнаю, пізнаю. Тепер часу не маю, жду за годину на обід. Вулиця Маріїнсько-Благовіщенська, дом №… Чикаленка. Жду".
Видно, важна особа, коли всі так дивляться і прислухаються.
Вертаюсь по шапку, "свідомий" прапорщик стоїть, витягся як струна, рот круглий, як "о"! Типик! Не одному одіб'є охоту сюди приходить.
Заступають дорогу дівчата: "Ви давно знайомі з Володимиром Кириловичем?"
"З Андрієм Петровичем хіба!"
"Ні, з Винниченком Володимиром Кириловичем".
"Досить давно, перед війною".
От хто у нас бував, от що значить конспірація!
Мушу пригадать комічний момент. Одного дня, в свято, прийшов до нас хтось, пригадуючий робітника-фахівця, шукаючого праці. На голові кепка, підношене убрання, в руках малий чемоданчик. Питається Андрія, коли буде? Підожде. Перш за все — підкріпить подорожнього. На веранді поставлено столик, внесено, що треба. Лице в гостя приємне: високе чоло, уважні розумні очі, гарно зарисований рот. Вуси густі, невеликі. їсть поволі, акуратно. Сиджу збоку. Руки великі. Слюсар або тесляр. Високий і, видно, при силі.