Мати позвала помогти подать чай. Каже пошепки: "Як вип'є чаю, поведи його в садок, нехай полежить в гамакові. Хто його знає, що за людина. Був такий, та забрав самоварчик". Правда, був.
Андрій був гостеві радий, забрав до себе, говорили довго. Там гість спав, щось писав, погостював пару днів і попрощався. Звався Іваном Петровичем.
Андрій до нього ставився з замітною пошаною. Другим разом побув з тиждень. Одітий достатньо по-міському, в капелюхові. Тепер звався Андрієм Зінов'євичем.
Третій раз приїхав з жінкою і великою групою киян і катеринославців. З лоцманами дубом їхали через пороги. В цій групі був знавець і критик української літератури проф. Сергій Єфремов. Були старі знайомі — муж і жінка Лисиченки. Тепер Андрій Зінов'євич носив невелику борідку, а було це в 1910 чи 1911 році.
У голову не приходило, що це Винниченко, знаний український письменник і драматург. Одночасно революціонер, марксист крайнього напрямку, пильно шуканий поліцією. Патріот. Писав в стилі Максима Горького, з котрим жив по-приятельському.
В Центральній Раді був признаний авторитетом. В означенім часі був на Маріїнсько-Благовіщенській. Домик невеликий, в добрім стилі, в садочку і квітах. Мешкання в 3 кімнати. Мебель скромна, як і обід. Борщ, котлети. Чай в кабінеті.
Вол. Кир-ч розпитував про Андрія, цінував його й високо ставив. Пильно розпитував про фронтове Життя, настрій. Говоре спокійно, рівно й переконуюче.
Тимчасовий Уряд і Керенський нас не розуміють. Дійти з ними до якогось конкретного порозуміння трудно. Переможе в недовгім часі робітничо-селянсь- ка сила. З нею договоримось. Кінець війни близький. Треба до того бути приготовленим і обережним.
З росіянами ділить нам нічого, влада буде така сама. Беручи під увагу певні розбіжності характеру, влада буде у каждого народу різниться в невеликих і неістотних дрібницях. Владу візьме пролетаріат. Жде його боротьба, і нелегка. Щодо Української армії, коротко ствердив те, що Петлюра. На тім попрощались.
Знову щось загадкове. Професорська лекція. Але коли жде боротьба і нелегка, то хто ж її поведе? Міліція? І тут щось недоговорене.
Поїду на фронт до своїх, треба організувать хлопців. Мушу зголоситься в штабі фронту у діжурного генерала, такий маю приказ.
Тут чекає несподіванка. Ніяким способом не можу їхать на позицію. Це погляд і переконання лікарів. Треба набрать сили. Діжурний генерал, здається, Марков, приказує остаться при штабі фронту на посаді завідуючого гуртами. Що це за штука? Чув щось десь, не пригадую.
Затримує капітан. Аксельбанти Генерального штабу. Фігура немала. Просе зайти до себе, подає адрес — близенько. Називається Удовиченко. Начальник відділу топографів.
Знайомлюсь з обов'язками завідуючого гуртами. Організація поважна, канцелярія велика. Обсада: 2 офіцери, 2 ветеринари, 10–12 урядовців, 40 писарів, повного складу рота до помічної роботи.
Обов'язки одбирання достачаного на м'ясо скоту, поділ між арміями фронту, облічення і виплата належності купцям-прасолам. Діло многомільйонове.
Тут можна легко нажить капітал, а так само легко попасти під суд і до в'язниці.
Примірно доставив купець 1000 голів скотини. Вигрузили, загнали за огородження. Скотина реве, неспокійна. Приходе купець, просе дозволить напоїть змучену худобу. Позволить — дойде ваги 15 000 кг! Ото покуса взять, і брали. Наживались і йшли в в'язниці. Для мене діло не годиться. На третій день категорично одмовляюсь. Генерал, молодий ще, жвавий, рішає: поїдете в Житомир, в 1-шу школу прапорщиків, там поправитесь, а далі подивимось.
Балакав з капітаном Удовиченком. Гостинний, великого розміру і інтелігенції, високої культури. Одночасно пломінний патріот, глибокої політичної думки. Милий і безпосередній.
Удовиченко був задоволений з мого призначення: "Якраз в час! В Житомирі дві школи прапорщиків для потреб нашого фронту. Готовиться там молодь, побувавша на позиції, обстріляна. Більшість з України. Ви, людина національно усвідомлена, будете на своїм місті. Нам треба буде багато офіцерів в найближчім часі".
"Дозвольте, пане капітане! їду з Києва. Зачислений в список Українського Війська в квітні. Був в Генеральнім Секретаріаті, балакав з Петлюрою, пізніше за столом з Винниченком. Обидва твердили, що війни не буде більше. Армія не потрібна, заступить її міліція. Як же так?"
"Читали про масові демонстрації під жовто-блакитним прапором? В мільйонах заговорив голос крові, підсвідоме почуття свого "я", окремого народу. Це одрух велетня з зав'язаними очима. Його треба збудить, розв'язать очі, показать путь. Сорокамільйоновий народ потребує сотень тисяч провідників. їх не маємо. Тому кожна свідома одиниця має незмірну вагу. Кажуть, армії не треба?