Серед цих помагаючих один, без пояса, в шинелі доброго сукна і порядних чоботях, коли почалась погрузка, попросив взяти його з собою.
Спочатку одмовив без згоди начальника станції. Думав, що він залізничник. Оказалось, що це лікар, має свої речі власне у нач. станції, котрий послав його до мене. А помагав точить вагони, аби додать до просьби аргумент. Місце погрузки було оточено охороною. Лікареві прийшлось виділить охорону й поміч нести речі. Для нас він був дуже бажаним, тим більше, що мав немалий чемодан, повний медикаментів.
А людей тепер було понад чотириста, фершала мало на таку громаду.
Кухні нормально варили вечерю, в вагони носилось дерево до печей. Невідомо, скільки часу займе подорож, бо наш потяг був не браний під увагу. Ходили тілько етапові, і то в залежності од паровозів.
Знову зичливість чи удача. Рано почеплено паровоз. 5. XII. 1917 року, після 3-літнього перебування на позиціях, попрощався з фронтом.
Тілько два рази спинявся потяг в дорозі на довший час. Слалась нова дорога до нового призначення.
До Києва їхалось три доби. Скрізь на станціях сірі маси з рушницями, торбами, без погонів перевалювались з міста на місто. Ждали потягів, їдучих з фронту. На станціях Сарни, Олевськ, Антонівка, Коростень — тисячі. Місто в вагоні на кришах, на буферах здобувалось штурмом. Крики, прокляття, стріли — пекло!
Залізничники спеціальних батальйонів відали участком од фронту до ст. Коростень. Не хватало паровозів.
Наш потяг ставав тільки на більших станціях, коли треба було набрать води, вугілля чи змінить паровоз.
Задержувався на запасовім торі. Сильна охорона і становча постава одбивали охоту штурмування нашого потягу (…) здичалою, неорганізованою і… такою бідною та нещасливою.
Одначе підібрали до себе немало з тих несмілих, слабших. Крім цих щасливців, траплялись близькі земляки, родичі, а навіть рідний брат одного сапера. В вагонах було вже і тіснувато.
На ст. Антонівка потяг затримався набрать води. Не виходячи з вагонів, вартові з ручними кулеметами стали в дверях. Товпа збилась, почались крики, лайка. Звичайно в таких випадках виділялись проводирі, кількадесят чоловік з широкою горлянкою й великим червоним бантом. "Генералів везуть!", "Прокляті бунжури!", "Вались, хлопці, стрілять не будуть!" — все це з матірною лайкою. Дивлюсь на цих тилових крис, що не нюхали пороху. Вони без торбів, їхать не збираються. Мають тут виконувать завдання.
Раптом закотлувалось в товпі: червоні банти когось тягнуть, смикають, кричать. Згори пізнаю поручика, сапера Г. "Опанас! Над головами весь магазин!" Моментально перон як вимело! Поручика, без шапки, речей, потурбованого, всаджено до вагону. Був би обідраний з одежі і чобіт і десь в кутку застрелений. Так згинула не одна тисяча офіцерів.
В тих часах подорож хоть і без погонів, але з валізкою, в добрих чоботях, штанах чи шинелі була дуже небезпечною.
В Києві попрощався я з Г., щоб спіткатись в незвиклих, ніким не передбачених умовах по 22-х роках. О тім пізніше. їхав десь до Смоленська. Достав на дорогу запас харчів, торбу, котелок, ложку, трохи грошей. Його червоні обібрали.
Наш потяг перекинути через Дніпро в Дарницю. Тут, порозумівшись з командою місцевого гарнізону, удався я в Київ з рапортом про прибуття окремої інженерної одиниці з кулеметною командою, повним запасом саперського знаряддя і харчами при 6 офіцерах.
Генеральним секретарем справ військових був полк. Жуковський. Петлюра формував Гайдамацький Кіш. Секретаріат тепер дійсно подібний до вищого військового уряду. Кілько полковників, капітанів. Ад'ютанти, поручики, прапорщики. Солідно і поважно.
В відділі квартермістровськім чемно і докладно розпитано про стан, лічебність, зброю, уважно вислухано рапорт, обіщано зараз зайнятись справою розміщення і приділу всього, що треба.
Зайти за два дні.
Чекало нас глибоке розчарування, велика кривда. Наказано виїхати в Гомель, обнять гарнізонну службу і нав'язать зв'язок з польським корпусом в Бобруйську!
Ми думали про Київ, Полтаву, Харків, а тут Гомель десь на Білорусі… у зажать на Новозибков.
Ми, добра одиниця спеціальна, маємо інші завдання, готові брать уділ в боях, а тут — гарнізонна служба! Ні, це схоже на насмішку! Стілько сили і труду вложено, щоб зібрать порядну частину…
Не міг нічого зробить, коли коло сотні хлопців з Київщини попросили одпуску. Всі достали щедру одправу, бідніші — коні і вози. Попросились в одпуск полтавці. Рота тепер лічила трохи над 200, в тім 60 поляків при 2-х офіцерах. Коней 25. Запас продуктів — на повних 2 місяці, 1 кухня.