Садом прийшла Гаша. Прийшов з Полтавщини Богунський полк, командир Лопаткін.
Всі дороги обставлені патрулями. Кажуть, мають перевести трус, не минаючи ніякої хати. Хоть, здається, боятись немає чого, проте бачили люди, як ми ходили між повстанцями, розмовляли. Ми бачили дванадцять невинно розстріляних… Краще зійти з очей.
В сінях стояв мішок жита до млина.
Млин при дорозі на Степанці, од нас — півкілометра. Дмитро має вийти через мешкання учителя до сестер, а я взяв на плечі мішок і вийшов на вулицю, думаючи полем пройти на вітряк.
Вартові з зацікавленням глянули в мій бік:
"Куди йдеш, що несеш?"
"Несу жито до млина".
"А убравсь, як на весілля!"
"Бо з млина піду до своєї дівчини".
"Угу… зостав дома жито та вийди до нас. Зараз!"
Робить нічого, вертаюсь, ставлю мішок в сінях, виходжу.
"Заведи його до ротного, хай з ним поговоре".
Ідем до казарм. за проваллям.
В невеликій нетопленій кімнаті на ліжку лежить в шинелі і в шапці моїх літ ротний, закинувши руки назад за шию. Вислухав конвойного мовчки, одіслав і довго придивляється, не міняючи виразу стомленого інтелігентного обличчя і пози. Нічого не питається. Нарешті:
"Ідіть. Жита не треба нікуди носить. Сидіть в хаті і не виходьте".
"Так борошна на хліб треба і мельник договорений жде".
"То надіньте що інше. Шкода в такій чумарці нести так далеко брудний мішок".
Зробив до нього крок і глибше глянув в сірі, ніби насмішкуваті очі:
"Дуже дякую Вам за раду. Може, спіткаємось коли, подякую, як зможу".
Ротний нетерпляче махнув рукою: "Іди, чоловіче наївний. Розумію тебе добре. Зникай…"
"Ну, що тобі сказав ротний?" — питає той старший варти.
"Що ж мав сказать? Вислухав і позволив нести жито на млин".
Накинувши на чумарку стареньку учителеву накидку, пішов з мішком до вітряка.
Хто носив без привички більший тягар далеко, той зрозуміє, що значить перти 100 кг без спочинку півкілометра.
Знявши мішка перед здивованим Семеном Григоровичем Ярмолою, почув себе легким, ніби крила виросли!
З млина пішли ми разом в Копані, що розкидані внизу і широким яром тягнуться далеко. Тут облава нічого не вдіє серед левад.
За три дні, як гостював я у Ярмолів, полк рушив десь дальше ліквідувать повстанчий загін Трепета, до котрого на хвилю вертаюсь.
В часі Гетьманщини по містечках і селах появились середні школи. В с. Потапці на Канівщині гімназію одкрив Трепет, людина енергійна, авторитетна в своїй околиці, патріот України на взірець канівчан. Був директором.
Найшов учителів, людей з вищою освітою, а серед них — і молодшого брата. Розуміється, мав зв'язок з Директорією і признавав її за вищий орган Укр. Нар. РеспублікиЧи був військовим, не знаю.
Його загін скоро розпорошився, селяне і канівчане повертались в більшості додому або пристали до загонів інших "отаманів". Трепет остаточно виїхав за кордон.
Дяченко попав до Григор'єва. Згинув після бунту, застрелений Тютюнником, начальником штабу. Шкода було чомусь його, як почув далеко пізніше.
Вернувшись до себе, довідався цікавих і важних новин, що стались за три дні.
Оголошено мобілізацію б. офіцерів. Приступлено до організації караульного батальйону та численних помічних урядів. Нікого не арештовано і не було ревізій та трусів.
На волості і села пішли накази доставления продуктів і коней для військових потреб, адміністрації і шкіл. Попередні Федоренко, Кузьменко, Дорошенко — знову на ключових посадах. При них нові незнайомі дорадники.
Зібрання, віча, організація нового.
Сільванський і Дмитро зголосились, як і всі канівчани-офіцери, що не пішли з Трепетом.
Маючи на думці повернутись додому, зостався я збоку як технік.
Непередбачена несподіванка. Сільванський призначений начальником мобілізаційного відділу. Дмитро — головою комісії одбору коней! Хто зголошувавсь до праці, щось доставав. Коло залізничного мосту помалу рушала праця. Почала працювать пошта, телеграф, скарбовість. Каждий працюючий почав діставать приділ продуктів. Це було важним в тім часі. Платня маленька. Гроші ходили всякі. Царські, керенки, гривні, карбованці, нові совітські.
Була надія, що життя увійде в своє русло, може, заспокоїться з часом, і можна буде жить і бути корисним для рідної справи.
Поступив і я в Військовий комісаріат, в мобілізаційну комісію. Був в ній бувший суддя Мальцев і якась незнайома симпатична дівчина. Безпосередньо підлягали ми Сільванському. В комісаріаті були ще відділи, а над усім — військовий комісар Федоренко, молодий, невеликий зростоьі непоказної будови, син бідного рільника з Таганчі.