Перед цим до хати, зайнятої Дубовим і мною, під'їхав віз з двома селянами. Один, на вигляд коло 50 літ, увійшов до хати і, видно, знаючи Дубового, привітався: "Міністр Ісак Мазепа". Ми аж підскочили.
Гость виглядав солідно, говорив переконуюче. Остався переночувать. Переїхав він границю і фронт, щоб нас найти і дать наказ пробиватись на захід до Польщі. Там сформована 6-та Стрілецька дивізія, 3-тя дивізія на лівому крилі фронту не переривала боїв.
Уряд Укр. Нар. Республіки підписав союз з польським урядом на рівних правах, маючи запевнену поміч Франції, Англії та Америки. Польща поможе нам звільнить Україну та забезпечить зброєю, медикаментами та потрібним військовим майном.
На вечерю запрошено Алмазова, Дяченка, Литвиненка та Лощенка, за столом було семеро. Мазепа тепер ще раз передав вищеописане.
Мовчання, яке наступило, нарушить прийшлось мені, хоть наймолодшому положенням. Запитавши, чи можна уважать вечерю за приватну зустріч, а не офіціальну, дістав відповідь: "За приватну".
"Чи позволите, пане міністр, запитать приватно?"
"Будь ласка".
"Союз з Польщею має величезне для нас значення, особливо політичне. Але, так думаю, що подаючи поміч не заради симпатії для наших гарних очей, а для користі для себе. Отож, хочу спитать, яку платню хоче мати Польща?" — Лубовий та Алмазов піддержали.
"Як з Галичиною? Брати ж, а там ще рани свіжі".
"Що ж? Треба було де в чім поступитись. Галичині запевнена широка автономія. В майбутнім справи урегулюються. Польща — менша, бідніша і слабіша потенціонально. Захід нас не знає. Коли пізнає, умову можна переглянуть. Ніякий політично-дипломатичний акт не був довголітнім. Нарушавсь стороною, котрій переставав бути вигідним. Дивитись треба наперед. Часом голос серця мусить поступитись перед голосом холодного ацалізу".
Переночувавши, Мазепа поїхав з охороною до Омеляновича-Павленка.
Нас чекали нові події.
Керунок руху і місто атаки — Вознесенськ.
Вирушаю з 50 кіннотчиками, як звичайно, квартир'єром-розвідкою.
Велике село Єланець.
До Вознесенська — понад 40 км. Виставлені дозори нікого не випускають. Одведено район каждій частині. Тут, як під Бобринцем, зібрана в кулак вся Запорозька група. Марш одбувається вдень.
Для себе і Дубового вибираю половину великої хати. Себе не виявляєм. Господарі щось чують внутрішнім нюхом, як завше, скоро находиться якийсь спільний флюїд. Хазяйка скубе зарізану курку, молоденька кароока донька ставить на стіл пахучий свіжий хліб, масло, ряжанку. Господар пихкає люльку, підсовує тютюн. Що ж, некурящий.
"А може, чарочку вип'єте?"
"Хай їй біс! Зарікся до кращих днів".
"Так, так. Час непевний та і невеселий!" — Видно, хотів би щось ще спитать, та моє шкіряне "комісарське" убрання онесмілює. Спільна українська мова скорочує відлеглість, зв'язує.
Починають прибувать частини.Єсть Гулий з штабом. Дубовий задоволений мешканням, плескається в приготовленій воді. Джура Яків, котрий нас обох доглядає, щось обмовляє з хазяйкою. Тільки підкріпились, посланець Гулого — їхать до отамана, це значить Омеляновича, з довіреним старшиною. Дубовий пропонує мені. їду охоче перший раз на велику нараду.
Штаб армії поміщався на хуторі в п'яти км од Єланця.
Зібралось народу чимало: командири груп — Гулий, Тютюнник, Загродський, командири окремих частин — Дубовий, Алмазов, Литвиненко, Дяченко, Недзведський, Чижевський, Палій, Чорний, начальники штабів груп — Крат, Вовк, третього не пам'ятаю. Десяток таких, як я, довірених. З приємністю спіткав сотника Барила, хорунжого з штабу 2-ї дивізії, в Кременчуці. Тепер — особистий ад'ютант Павленка. Всіх було 25 чоловік. Ходило про обговорення атаки на Вознесенськ.
Збори оголосив командуючий, ситуацію окреслив п. полковник Долуд, начальник штабу армії, спокійна, зрівноважена людина.
На нараді усталено катастрофальний недостаток амуніції, зброї для піхоти, ліків, одежі та обуви. Для прикладу:
Алмазов мав тепер 2 гармати, а до їх — 12 гранат та шрапнелей. Дві гармати прийшлось знищить. Черніцин до 2 гармат мав 30 стрілен. На кажду гвинтівку випадало 6-10 набоїв, на кулемет 1–1½ стрічки. Це в нашій групі. В Київській було трохи краще, в Волинській — як у нас. Київці мали 6 гармат, волинці — 4.
Нарада була недовга. Забирав голос Тютюнник. Говорив — як рубав. Його розумування мені подобалось. Чулась віра в перемогу, певність командира своїх частин.
План атаки усталено такий:
В стисло окресленім до минути часі групи займають вихідну позицію.