Скоро стрільба спинилась. Ранком нікого перед нами не було. Значить, зустріч була несподіваною для обох сторін. Ніяких страт нам нічна стрілянина не нанесла.
Маємо вийти на більше містечко — Дзигівку.
Штаб групи присилає мені наказ вивести з своєю командою обоз на Дзигівку. Все показує на зустрічний бій з лівої сторони. Кіннота, піхота та гармати беруться вліво, обоз виходе в 4 ряди на дорогу через ліс. Отрішко тепер спереду, з ним 20 піших. Я з десятком кінних замикаю колону. На возах — сотня озброєних виздоровленців з поранених та підлічених. Все іде гаразд. Кінчається ліс, починається одкрита місцевість, перерізана балкою, далеко видно Дзигівку, до неї осталось з 7 км. Спереду по лівій стороні — невеликий лісок. Тут почалось найгірше.
Сильний влучний гарматний огонь накриває обозну колону, що вийшла в поле. Що ще осталось, керую до ліска вліво. Всіх озброєних зганяється з возів. Дмитра Федорова, що їхав на возі, попросив взять команду над тими возами, що найде в ліску. Там спереду дим, курява, розсипані вози… переполох!
Недалеко з лівого боку сильна стрілянина, іде бій.
Гарматний огонь стихає. Своїх виздоровленців, з 30 чоловік, положив в рів, котрим окопано клин лісу, висунутий в поле.
З кінним десятком стою за ровом в кущах. Курява спереду менша, далеко видно вози розкидані, а їдуть на Дзигівку. Бій набрав на силі. Раптом з правого боку вискочило чоловік 150 чужої кінноти, біжить полем, де недавно скакали вози під гарматним огнем. Холодок пробіг по спині. Зскакую з коня, за мною ще п'ятеро. Лягаємо в рів. "Слухайте, хлопці! Це останній бій! — кричу. — Заховать спокій, слухать команди, уважно цілиться, наводить під груди коня, стрілять разом по команді. Залпами!" А кіннота близько, шаблі виблискують. "По кінноті справа! Цілься — огонь!!! Огонь! Огонь! Скорий огонь!" Падають коні, люди, колона збилась в клубок. Хто не забитий — повернув назад. Мої кінні побігли забрать сідла з побитих коней. Дехто привіз і два. Ще з десяток шабель привезли.
Одходимо в лісок, де сховались остатні вози. Єсть їх з 60. Дмитро держав їх в руках, з ним п'ятеро виздоровленців. Бачили нашу потичку з кіннотою. Кінний посланець од Дубового. Перед нами. немає нікого, противник одходе на південний схід, жене його кіннота. Питає, що осталось з обозу? Про гарматну навалу на вози знає. Що осталось? Не знаю добре. Дмитро тепер веде на Дзигівку 60 возів, в долині в кущах притаїлось ще три. Скільки з Отрішком на місті, а скільки пропало — виясниться пізніше. їдемо глянуть на розбиті вози, а їх немало. Коні і люди побиті, пошарпані гранатами. Розкидані скрині з набоями, розсипані різні продукти. З кущів вибігає осмалена людина, обличчя чорне, щось кричить, витирає очі. Повертаєм в його сторону.
"Ой, Боже мій, пане коменданте, все згинуло, пропало, що тепер буде?" — кричить на весь голос. Придивляюсь — Яків!
"Чого кричиш, що пропало?" — видно, не розуміє. Питаюсь голосно.
"Усі речі пропали, ваші, і пана полковника, і пана сотника, і пана ад'ютанта. Як ударило під віз, то мене кинуло аж в кущі, і коні побило, і візника, і все з возом рознесло на цурки. Я мало що чую, голова болить, ноги як не свої. Он там — гляньте!"
Дійсно правда. Згинув мій сундучок з запасом білизни, мила, кави, другий наган з запасовими патронами, а головне — оригінальні документи, фотографії та ордена дорогі. Жалко було цього. "Сідай, Якове, на віз. Не журись. Наживем речі, а ти мусиш вилічиться, одпочинеш і вернешся до нас. Явися в Дзигівці до лікаря". З обозу оказалось знищеними коло 20 возів. Як на такий огонь, страта невелика. Думалось, що пропаде коло сотні.
Полк був в містечку, з батареєю Лощенка, решта частин групи недалеко кругом. Настрій піднесений, страти малі, а віра у всіх, що кінчився Зимовий похід. Був день 4 травня 1920року.
Другого дня рано рушаємо далі. їду тепер недалеко, спереду полкової колони. Місцевість порізана ярами, лісові полоси, густіше оселі в садках.
Люди говорять, що було військо, котре позавчора десь відійшло на схід. Десь недалеко українське і польське військо.
Коло полудня з правого боку показався роз'їзд. Чоловік 12–15 іде в наш бік. Ми пристали в ярку, карабіни та два "льюїси" напоготові. На яких 300 м бачу виразно одинакове зеленувате убрання, на головах накриття пирогом, певно, — поляки! Побачили нас, стали. Махаю каскою, роз'їзд повертає і повною риссю жене назад. Випускаю Марусю на повний ход, кричу щосили: "Стійте, пани! Ми свої". А вони пішли тепер кар'єром. Розгортаємось в лаву, заховоючи обережність, під'їжджаємо до лісу, де сховався роз'їзд. Тут з одним льюїсистом висовуємось на 50 кроків вперед, кроком в'їжджаєм між дерева, пильнуючи на боки: може, де причаївся незнаний роз'їзд, щоб нас обскочить?