І тут несподівано з'явився мій Срулик. З ним разом почалась боротьба організму з обезкровленням.
Сергій утік з Лапдуту, де часово перебувала бригада, добравсь до Тернополя, постарався найти собі притулок, а потім прийшов до шпиталю. Мельник привів його в нашу залу, а Сергій довго роздивлявся, поки мене пізнав. Дивився, та аж трусивсь. За шість неділь зостались на мені кості та шкура, як колись після затруття газом, знову вага спала до 39 кг. З появленням Сергія змінилось харчування.
До шпитального посиленого дійшло масло, сметана, яйця, червоне вино. Або приносив сам Сергій, або передавав Мельником. Міг тепер наїдаться і підгодовувать Неживого.
Євтушенко і Чубенко уже виїхали до іншого шпиталю. Одночасно рана заживала скоро, доктор Гілярович мав щодень з задоволенням можність крикнуть: "Doskonale!"
Як були непомірно болючі перев'язки раніше, тепер зробились щораз легші, скоро не стали потрібні і рурки. Вийнято їх на восьмому тижні. Одначе рука була, як мертва, не ворушились пальці. Спитав д-ра, чи зможу колись держать вудку та ловить рибу?
"Będzie pan kapitan robić wszystko, cierpliwości".
Докучав висохший і тепер просторий гіпсовий панцир, при найменшім рухові ребра обтирались об тверді нерівності.
На дванадцятому тижні гіпс знято. Рука в плечі затріщала, розігнулась в лікті і, обережно піддержувана, поволі опустилась. Зроблено тепер перев'язку "дезо" або "dezolt", унерухомлюючу рух костей в суставі. Д-р Г-вич обережно, докладно обслідив, общупав, оглянув, якось здивовано голосно ствердив: "Doskonale!"
Прийшов час, коли, проснувшись, почув як од плеча вниз пробігло як електричество, порушились пальці. Рука одживала, а одночасно — віра, що калікою не останусь.
Скоро почав ходить, сили повертались, хоть дуже поволі. Міг тепер виходить до вільної кімнати-прихожої побалакать з Сергієм. Сундучок з речами і шабля — під опікою Дмитра Федорова.
Пішла чутка, що я помер. Сергій прибув, аби власними очима побачить могилу та десь між своїми притулиться. Він фахівець-бляхар. Те, що приносив, набував різним способом. Заробляв припадковою працею, картами (тоже фахівець!), навіть випросював. В останньому щось помагало пришпилене Дяченком прозвище — "жидівський батько".
Коли я лежав безсилий, висохший, зайшли в залу двоє старшин-наливайків- ців — сотник Йосип Колодочка і поручник X. Мене не пізнали, тільки по таблиці найшли. В околицях Тернополя продавались коні всієї дивізії, а вони входили в склад цієї ліквідаційної комісії. Було там моїх власних троє коней. Що з ними — не знали. Юзік Колодочка, порядний старий запорожець, залишив всі гроші, які мав, а було того небагато, і обіщав особисто допильнувать продажі та доставить гроші. Більше ніхто не заходив, а гроші за коні так і пропали.
Скоро мене, Неживого, Гамаля перевезено в Ярослав. Тут шпиталь краще оборудований, просторніший, світліший. Одночасно — інші порядки, загострена дисципліна. Брама з вартовим. Всіх приїхавших одразу скеровано в лазню, одежув дезинфекцію. Крім старшин, було з 15 козаків. Прийшов старий сивий підполковник, глянув на нашу громаду і скомандував до присутнього в роздівальні фризера: "Obstrzyźeńco! Wszystkich bez wyjątku maszynką do skóry!" A mи остриглись гарно перед виїздом. Я запротестував, сказав, що під машинку стригтись не буду, за мною те саме Неживий.
"Nie przymię inaczej, co to za gadanie?!"
"То одсилай, пане, назад, стригтись не будем!"
Пошумів ще п. полковник, кинув ще раз: "Wszystkich do skóry". Зник, і більше його ні разу не бачив.
В лазні трохи достоялось під душем з зимною водою, отримфю чисту білизну, халати, на ноги — дерев'яні ходаки і хто сам, кого понесли, прйїзних розміщено в світлих кімнатах. В своїй спіткали знову Євтушенка та Чуренка, кості їм в ногах зростались дуже повільно, а лічились уже 5–6 місяців.
В залі був ще один незнайомий поручик, з тяжкою контузією. На вид — зовсім здоровий, повновидий, червонощокий, цей поручик порушувався стрибаючи, коли щось брав рукою, друга рука і пальці робили те саме. Голос мав приємний, статурний, мав в голові вправлену в ліву половину металеву (платинову) пластинку.
Трохи, коли ближче зжились, розказав про свою біду. Була то історія, котру варто тут подать.
Він — киянин. З фронту повернувся в січні 1918 року. Був ранений. Коли за першим разом червоні після Крут опанували Київ і масово розстрілювали офіцерів, його взяли з мешкання батька, залізничника-слюсаря, і вивели на вулицю Тут йому в чоло вистрелив з пістоля якийсь в шкіряній куртці. Коли одкрив очі ще довго був малопритомним, не розумів, де він, що з ним було, що до нього говорилось. Не пізнавав батьків, сестер. Пізніше поволі вернулась свідомість, мова; взагалі став на ноги, тільки в тім стані порушень, як тепер. З часом і те пройшло, А був кінець літа.