Отож підібрано його як забитого і доставлено до прозекторіуму відділу медичного університету. Звідтіль припадком його забрав до своєї приватної маленької клініки молодий заможний хірург К-ко, котрий не раз бував тут для практики. Він замітив, що мертвець, з діркою в чолі та частинно випливаючим мозком ззаді черепа живе і дихає. Сім місяців пильного лікування поставило на ноги і вернули свідомість та здоров'я безнадійно умираючому. Пізніше поручик вступив до Української армії, служив в штабах. Літом був контужений далеко вибухлою гранатою, що для здорового не було б шкідливим. Лічиться сьомий місяць, наслідки лічення відчуває, та тільки руки і ноги ходять і роблять всі рухи одночасово.
Історія якась несамовита, случай маловірний, одначе, правдивий. Докази — сліди входу і виходу кулі перед очима!
На жаль, забув як поручик звався, якось на… — ський. Не то Ружинський чи Разинський, щось подібне, вертиться в голові, а не пригадаю. Може, був поляком, бо говорив добре по-польськи.
Сергій попрощався і десь поїхав, обіщаючи пам'ятать про мене. Слова додержав в спосіб шляхетний. Про це пізніше на своїм місті і часі.
В Ярославськім шпиталі мали ми неабияких гостей. Хворих і ранених українців провідали генерал Невілль, голова Французької військової місії, в склад которої входило коло 300 офіцерів Генерального штабу, що були інструкторами в польських вищих військових школах. Пізніше цей пристойний, високий, симпатичного вигляду генерал був військовим міністром. З ним разом — генерал-по- ручик Омелянович-Павленко та невелика кількість оточення.
В тім часі я уже непогано тримався, генерал-поручик пригадав нашу зустріч в Зимовім поході. Добру мав пам'ять. Сердечно привітались ми з його ад'ютантом сотником Барилом, колись моїм підлеглим.
Обидва достойні гості розпитували про здоров'я, умови життя в шпиталі, відношення шпитального персоналу.
Іншим разом приїхав з недалекого Тарнова, де перебував в отелі "Бристоль" уряд УНР, Головний отаман Симон Петлюра з ад'ютантом полк. Данченком, Пам'ятаючи попередні спіткання та розмови, не чув я в собі радості з цього візиту, не міг погодиться з убивством Болбочана. Аби уникнуть устиску руки, прикинувся спящим. (Ой, не так було, Батьку! Ти йому щось сказав! — Р. А.)
Може то було і нечемно, як казав пізніше осудливо Чубенко, та не хотілось кривить душею.
Минуло 8 місяців од поранення, міг писать, держать в руці книгу, їсти, урізать хліба. На перев'язці з загоєної рани виступала малесенька плямка.
Десь в жовтні дістав скерування до шпиталю в Вадовицях.
Була осіння мокра погода, коли вирушив потягом з Ярослава. При нагоді пригадую, що не раз виходив на місто, закладене Ярославом Мудрим 800 літ тому. Старину пригадують кілька будов, а між ними — великий будинок з XV віку, де містилась єзуїтська колегія, де учився гетьман Богдан Хмельницький, син козацького сотника гербу Габданк.
Затримався по дорозі в Тарнові.
Одвідав б. командуючого армією, що жив в невеликім вагоні-салоні з Барилом. Моє убрання було таке пом'яте та знищене, що було непристойно в нім ходить. Барило дав мені гарне своє, в котрім побував в "Бристолі" на засіданні уряду Укр. Нар. Республіки.
Чимала зала повна. Переважають військові, рядом пізнаю генерала Вовка. Трохи і жінок. На підвищеній естраді — уряд, міністри. Прислухаюсь промовам, дискусіям. Не можу зрозуміть, чи це правда, чи якась театральна штука.
Ніби все діється у себе на Україні, порушуються справи, наприклад, обсадження військового флоту, внесені правдивим адміралом Білецьким (в формі) та інше, на тепер — нежиттєві справи.
Оглядаюсь по оточенню — слухають пильно, а деколи плещуть в долоні. Настрій такий, що хочеться одночасно сміяться і плакать…
Що це? Чи ті люди там на естраді вірять в те, що говорять? Виходжу з тяжким враженням. Іду на станцію, аби скоріше до Вадовиць, бо, як довідався, там в таборі вся дивізія. Скоріше б — між своїх! Може, одведу душу.
Через Краків рано висідаю в Вадовицях. Гори, на них ліс, місто невелике, будови невеликі, гарненькі, на східній стороні — огороджені високим дротом десятки великих бараків. Це і є табір.
Старий, ще австрійський табір для полонених. Недавно в ньому були полонені з Червоної армії.
Тепер тут інтерновані частини Української армії, згідно з умовами, установленими в Ризі при підписанні мирного договору. Там Совітська Росія не признала Української Народної Республіки, а Польща зріклась попереднього союзу з нею.