"То як буде, як мені вертатись! Висміють".
"Вернетесь, як приїхали — потягом. Сміху нема чого бояться. Чи дасте слово, що на нашій балачці все буде закінчено? Тоді по наших можливостях достанете трохи грошей на лікування та дещо ще на харчі. Посидьте або полежіть та подумайте, а я за годину вернусь".
Розуміється, пішов до Отрішків, сказав про жданого гостя.
Ті посхвачувались:
"Не хочу, не вернусь!"
"Не дам, уб'ю!" — крикнули обоє разом.
"Спокій! Діло непросте, самі знаєте. Знаєш, Петре, що таке "калим"?"
"Не знаю, а що це?"
"Викуп! Платять у магометан калим батькові за дочку, чоловікові за жінку. Маєш гроші, на скільки ціниш Ганну?" — завертівся Петро, був розчотливий, а Ганна дивилась на нас очікувано-зацікавлено.
"Більше не можу, як вісім тисяч".
"А що коштувало те, що провів сотник?"
"Тисяч п'ять".
"Одлічи давай три або сам занеси".
"Беріть ви".
"Потяг на Краків одходе за дві години. Раджу здалека переконаться, що нежданий гість поїхав. А до мене приходьте взять його зречення прав мужа, як не спосібного до виконування обов'язку. Було так, Ганно?"
"Було, звідкіль і про це знаєте?"
"На лиці написано. Кокаїніст, людина нещаслива. Він не пропивав, а пронюхував твої речі. Про це напишу Загродському, щоб змусив лічиться, ще не пізно".
На цей раз кінець з Отрішками. Сотник дістав 2500 і був щасливий, мені осталось 500, були дуже потрібні.
Несподівано появився Корж, приїхав з Австрії, привіз 5 екземплярів другої більшої "Хліборобської України", де була надрукована стаття "Полковник Петро Болбочан" з портретом в формі 2-го Запорозького полку часів походу на Крим. Написав Сергій Михайлович Шемет, старий заслужений діяч на громадській національній ниві. Це вони з братом, членом Державної Думи, випустили в Лубнах українською мовою перший тижневик-газету "Хлібороб".
Од Липинського (…) великого листа, багатого змістом, порушуючого болючі і важні питання, освітлюючи наші завдання. А передусім — труд, наука, поборювання слабостей, вірності Батьківщині, народові та ідеї державності.
Од Марії Іванівни Болбочан — поздоровлення та грошова поміч. Одночасно таку поміч в меншім розмірі передав Шемет Томашевському, своєму близькому сусідові.
Як ад'ютант персональний, Іван Корж привіз свої хаотичні спомини, вірні змістом, про незабутнього командира з просьбою проредагувать та використать при можливості. Це було пізніше зроблено, поповнено та видано друком окремою книжкою.
В балачці з Коржем я накреслив умови нашого життя та свої міркуванні. Про приготовления групи старшин та козаків з освітою середньою вирушить в Чехію. Ця справа не зовсім безпечна, уважається за дезертирство, карається арештом. На це приготовлений, аби удалось хлопцям.
Друга думка: найти працю своїм козакам, щоб відлатались та накормились. Сам тоже думаю щось для себе найти, бо де на чомусь знаюсь як сапер.
Корж "їхав в Варшаву, мав спікатись з кимось з широкими знайомостями, може, щось удасться зробить.
Дійсно, за три-чотири дні дістав листа з просьбою подать імена, прізвиша 20-ти порядних козаків до земляних робіт з солідним старшиною. Мешкання та харчі забезпечені, платня залежна од виконання.
Одразу вибрав двадцять сильних, неп'ющих, а на старшого + сотника Анатолія Тарнавського, порядного інтелігентного старшину. Всі з радістю згодились, заховуючи таємницю. Ще не пройшов тиждень, коли з канцелярії табору прийшов урядовець, викликав по спискові визначених, видали їм на дорогу хліба та консервів, з канцелярії забрав їх приїхавший і повів на станцію.
Все це, минаючи наші штаби, команди. Крім мене, ніхто не знав, куди ця група поїхала, з якою ціллю, по чиєму розпорядженню.
А тут до Чехії пішла група 8 чоловік і перейшла щасливо границю.
Заворушилось в бараках. Почались доходження, слідства, дійшло до ревізій. Контррозвідка та цензура пов'язали ці випадки з появленням в Вадовицях Коржа. Провідали і мене, побачили "Хліборобську Україну", "Україну на переломі". Звідкіль дістав, де взяв, про що балакав з Коржом? "Хліборобську Україну" найшли в бараках 1-ї і 3-ї бригад. Тоді вголос; "Зрада! Гетьманська організація!"
Книжок у мене не забрано решту найдених, доказ "державної зради", та разом з наслідками слідства виїхав з цим полковник Кендюх — Івар Литвиненко, людина не зла, але непохитний петлюрівець. Якраз збирався матеріал до друку тижневика, що тепер звався "Запорожець", більшого розміру таї з малюнками, карикатурами, рецензіями. Написав я тоді сатиричний вірш, котрий наробив чимало заколоту. Ото його зміст: