– Їж, душа, пий, душа, – скаже, – та люби Ониська!
– Не хочу я ні їсти, ні пити, – сама собі одказує, - і як мені любити Ониська!
– Чом? – пита сама себе.
– Він гидкий, він бридкий! – одкаже.
– Кого ж ти любиш?
– Я люблю Омелька-поповича, він такий гарний, хороший, уродливий, без його мені і світ немилий!
Та схилиться на білі рученьки, гірко заплаче. Раз, як вона так юродствувала, повернувся з коша Онисько; бачить, віконце в хаті відчинено, він і підійшов, щоб пугнуть, аж чує – щось жінка розказує, він і дослухав до кінця та як гукне:
– Жінко! Так ти така?!
Затріпотіла небога, нічого казать:
– Така, – каже, – чоловіче!..
– Ходи ж сюди до мене, коли така!
Вийшла молодиця з хати, а Онисько вийняв з кишені справу, викресав вогню, у віхоть, розмахав та під стріху – хата й запалала. Повибігали наймити з відрами заливать, а Онисько:
– Не руште, не гасіть! – каже, – візьміть собі мою худобу, поділіться і не згадуйте мене лихом; а ти, жінко, – додав, кинувши на неї оком, – іди собі до свого Омелька-поповича, не треба мені такої жінки, як ти!..
Сів на коня та й поїхав у кіш. З тії пори чутки про його не було!
Що-то було на душі, подумав я, у того нещасливого Ониська, як він повертався у кіш, стративши в одну часинку усе, що тільки не є найдорожчого у чоловіка на землі!
X
Од села Чумаків аж до Михайлівки розказував мені Корж, як у запорожців судились, позивались, як і карали за кражу, грабунки і смертоубийства.
– На всіх вольностях запорозьких, – почав старий, по значних селеніях і містечках були паланки; ніби повіти або земські суди, і в кожній паланці постановлено по вибору троє старшин: полковник, осавул і писар. До помочі додавалось їм ще з Січі три підпанки, з козаків же. Ця старшина обиралась тільки на три роки і судила всіх козаків, що жили по селах і зимовиках. Було, як поб’ються між собою козаки, або один другому по сусідству яку кривду зробить, спаш чи хліб витолочить, та самі не помиряться, то обидва, купивши на базарі по буханцю, і йдуть у паланку позиваться. Прийдуть, було, до старшини, вклоняться, положать на сирно буханці та й кажуть:
– Кланяємся, панове, хлібом і сіллю!
– А яке ваше діло, пани-молодці? – спитають судді.
– От яке наше діло, – почина обижений. – Оцей мене скривдив, от наскільки мені шкоди причинив, – розкаже, яка там шкода і чого вона варта, – і не хоче мене удовольнить, так, будьте ласкаві, розсудіть нас.
– Ну, братчику, – спитають судді у обидчика, – чи справді воно так, як каже твій сусід?
– Що ж, панове, – одказує обидчик, – хоч воно і правда, так нема ж на стільки шкоди, скільки він з мене править.
Тоді старшина посила підпанків з другими козаками, себто понятими, огледіть ту шкоду, і як вони освідітельствують і зроблять доношеніє, на скільки тієї шкоди, то судді і скажуть обидчикові своє рішеніє:
– Ну, братчику, от скільки повинен ти заплатить сусідові: согласен чи ні?
– Заплатив би, панове, – одказує обидчик, – так коли ж лишнє з мене править; у вашої волі – не заплачу.
Тоді судді уговорюють, улещають його помириться і не докучать вищій старшині. Коли він згодиться, то діло кінчиться у паланці, коли ж ні, то паланка посила їх у кіш; – вони радяться, у чий курінь попереду їм іти, коли вони різних куренів; як згодяться, от і прийдуть до отамана, вклоняться йому та й кажуть:
– Здоров був, батьку!
– Здорові були, пани-молодці! – одказує отаман. – Просимо сідати.
– Та ні, батьку, – кажуть, – ніколи сідати; ми прийшли до тебе за порадою.
– Кажіть, – пита, – якої вам од мене поради треба?
Тоді обижений і розкаже, яку шкоду йому зробив сусід і як розсудила їх у паланці старшина. Отаман розпитає обидчика, чийого він куреня, і посила хлопця запросить до себе отамана того куреня. Прийде курінний, спита:
– Чого се, пане-брате, ти мене звав?
– От чого, – та й покаже на обидчика. – Чи це вашого куреня козак?
А курінний, глянувши на його, і спита:
– Ти, братчику, нашого куреня?
– Вашого, батьку! – одказує обидчик, вклонившись.
Далі розкаже отаман тяжбу козаків та й пита курінного:
– Що маємо, пане-товаришу, з ними чинить?
А той і каже:
– Так вас, братчики, вже й паланка судила?
– Судила, батьку, – одказують.
– Чого ж вам ще треба? – озвуться отамани. – Помиріться, братчики, і подовольствуйте один одного!
– Так що ж, батьки, – одкаже обидчик, – коли він лишнє з мене править!
Тут вже отамани бачать, що в його усе стрижено, і запитають в останній раз.