– Так ти, братчику, не хочеш ласкою удовольствувать за шкоду?
– Ні, батьки, – одкаже обидчик, – у волі вашої, я несогласен.
– Як не согласен, – кажуть отамани, – так ходімо ж до військового судді, побачимо, що він на це скаже.
– Добре, – кажуть козаки. – Постривайте ж, батьки, збігаєм на базар за буханцями.
Як куплять, усі і йдуть до військового судді: отамани попереду. Ввійшовши, вклоняться і кажуть:
– Здорові були, пане добродію! – назвуть поіменню.
– Здоров’ї, пани отамани, – одказує суддя. – Просимо сідати.
Козаки тим часом кладуть на сирно буханці і кажуть:
– Кланяємся вам, добродію, хлібом і сіллю!
– Спасибі за хліб, за сіль, – одвітує суддя і пита отаманів:
– Що це за козаки і яке діло мають?
Курінні отамани і розкажуть про їхнє діло і як їх розсудили у паланці. От суддя і спита у обидчика:
– Чом же ти, братчику, не вдовольниш сусіда за шкоду, коли вже вас паланка судила, отаман і я присуждаю?
А той своє товче.
– Що ж, добродію, коли він лишнє з мене править, у волі вашої, не согласен!
– Коли не согласен, – каже суддя, – так ведіть їх пани отамани, до кошового, там вже буде їм конечний суд і рішеніє, нехай вони і буханці свої забирають!
– Та ми, добродію, – кажуть козаки, – купимо собі інших.
– Забирайте, забирайте! – гримне на них суддя. І не задержуйте отаманів – у їх не одно ваше діло.
Од судді ідуть вони вже до кошового; привітають його і кладуть на сирно буханці, а кошовий і пита:
– Що це у вас, пани отамани, за козаки?
Отамани знов розкажуть про їхнє діло, а кошовий, вислухавши, і спита обидчика.
– Ну, як же ти думаєш, братчику? Вас розсудила паланка, рішили отамани і військовий суддя, і я признаю, що старшина порішила ваше діло по правді, а того ради і утверждаю те рішеніє; так теперечки що ти мені скажеш, чи согласен сусіда твого подовольствувать, чи ні?
– Ні, вельможний пане, за волі вашої не согласен, – одріже обидчик, – лишнє з мене править!
– Так ти й теперечки не согласен! – гримне на його кошовий розсердившись, – Тривай же!
Та й гукне на сторожів:
– Давай лишень, хлопці, київ!
Як принесуть київ, от кошовий і каже:
– Ну, лягай, братчику, ось ми тебе навчим, як правду соблюдати і старшину поважати!
– Помилуй, вельможний пане! – заголосить обидчик не своїм голосом.
– Ні, братчику, – одкаже кошовий, – не помилую, коли ти такий упрямий; ануте, хлопці, на руки і ноги йому сідайте і каптани його на плечі накидайте! Добре бийте сучого сина, щоб знав, по чім ківш лиха.
Як всиплять йому з п’ятдесят і більш київ, кошовий і крикне: «Годі!» От хлопці, піднявши киї на плечі, і стоять, неначе солдати з рушницями; а ті, що на руках і ногах, усе-таки сидять, дожидаються приказу.
– Ну, братчику, – спита кошовий, – чи согласен удовольнить сусіда, як паланка рішила?
– Согласен, вельможний пане! – репетує обидчик. – Согласен, усе зроблю, що прикажеш!
– Зноси ж здоров, що тебе вибили! Не будеш вдруге дуже мудрувать. Ну, хлопці, - гукне кошовий на козаків, – вставайте!
Коли у обидчика є гроші, то він зараз і вдовольняє, скільки там присуджено; як же нема, то кошовий призива отамана того куреня, до якого належить обидчик, і звелить йому удовольнить обиженого, а з того опісля цупить.
Отакечки кінчались у нас у Січі усякі діла, без того мерзького писання і хабарів. Хоч би на тисячу і на десять тисяч рублів була тяжба, то за кілька днів рішать і, як кажуть, під червоне сукно не сховають. Цим же розпорядком і тяжкі преступленія рішались, як-то: кража, грабунок і смертоубийство. Треба тобі, паничу, розказать, що найбільша половина козаків в Січі були нежонаті, от того і сіромами їх прозивали; то як не було війни, то вони промишляли рибальством, звіриною ловлею, а ті, що сиділи по зимовиках, орали, сіяли і промишляли скотиною і бджолою. Сі ж козаки, що сиділи зимовиками, в свою чергу одбували повинності кошеві і своєму куреневі, як-то: калавури, кардони, а до чого припаде, то йшли й на війну. Так з цих, кажу, жонатих, що сиділи по зимовниках мало було преступників, а найбільш з нежонатих, з сіроми, бо що в лямі по рибальнях чи на звіриній ловлі заторгують, то все проп’ють і прогайнують; а далі бачать, що нічим похмелиться і нівідкіль поживиться: заробітків нема, а грошики пропили, чортма, от вони, нічого робить, і схиляються на усяке самовольне розпутство. А та воля і одвага по приказці: «Або мед п’є, або кайдани тре!»
– У ті часи татарва трошки вгамувалась, ні з ким було і воювать, а тут ще з України понаходило у Січ чимало ледачих людей, так, крий боже, що виробляли! Грабували чумаків, обдирали і до смерті забивали купців по великих шляхах, немилосердно драли і палили ляхів і жидів, так що ляхи, покидавши свої майонтки, утікали до лісу, аж за Варшаву, а жидова і духу запорозького боялась. Кожний з сих гайдамацьких загонів мав свого ватажка чи отамана, прозивались вони ще й характерниками, бо замовляли од кулі, а як, було, деруть ляхів по великих і багатих палацах, то яка б там сила у ляхів не була і як би не пильнували, то ватажок таку ману на них напустить, що ніхто не почує і не побачить, як вони їх накриють та й забирають, що схочуть, а, вернувшись у Січ, дуваняться вже тим добром: одну третину на ватажка, другу – козакам, а третю – на курінь. Так, бачиш, паничу, що й курінні отамани вадили їм, бо ватажок, зібравши ватагу, ішов за добичею не тайно, а найбільш за відому куреня, і як, було, йде, то й просить у отамана до помочі козаків; а той йому і каже: