«Слухайте, панове громадо, нехай ваші хутори йменуються слободою Михайлівкою во ім’я народившогося великого князя Михайла Павловича!» Громада на це згодилась, а палата паки предписала указом: «Опубліковать всім волостям о названії наших вольних хуторів слободою Михайлівкою».
Скінчивши, старий спитав мене, чи не хочу я вернуться до хати.
– Ні, - одказав я, – тут так гарно, так легенько дихать, посидьмо ще трохи.
– Ну, сількісь, – пробубонів дід, – я тобі ще розкажу, яке нас лихо спіткало з сими панами, бодай їх!..
От ми й посідали на ослоні біля каплички, і старий так почав:
– Хвалити господа, все було так гарно, спокійно, як от… нечиста мати понаносила до нас тих панів, та й стали вони захоплювати наші землі. Петро Петрович Панчинський, секретар Кременчуцького губернського правлення, самоправно одмежував собі три тисячі десятин нашої землі і населив собі аж дві слободи; а Олексій Іванович Верминка – тисячу п’ятсот. Один захопив Сухую Суру, а другий – Мокру, та так приперли нас, михайлівців, кодачан і дійовців, що не було у нас ні водопою, ні паші для скотини; а мене – так і з хати вигнали: в моєму дворі вісім семей панських хрестян поселили. Не повіриш, паничу, яке лихо припало! Тоді ще вмерла у мене жінка, так мені довелось з сиротами блукать по чужих кутках.
Що тут на світі було робить? От ми і зібрали з трьох сіл одну громаду, поміркувались та й надумали – ви брать повіреного і доходить вже правди по судах. Бодай вже не довелось судиться ні одному доброму чоловікові. На сій раді в один голос, як вже я не одмовлявся, вибрали мене повіреним, не тільки за землі, а й за всі діла, які б там не трапились. Отож, як дали мені ту довіреність, я й почав клопотаться, од нижчих судів аж до вищих. Чого вже я не робив, як не побивався, скільки й кошту стратив, а все-таки нічого не вдіяв. Ну, вже й суди тоді були!
Не знаю, чи вони і теперечки такі, нехай їм абищо!.. Та вже, на наше щастя, государ Павло і прислав в Катеринослав ревізорів Кушелева і Олексієва, – так я до них: от вони, спасибі їм, зараз і предписали губернському правленні дать нам пораду на основанії законів. Отаким-то побитом ми й оборонились од Панчинського: зараз-таки і зігнали дві його слободи з наших земель; а з Верминкою нічого не вдіяли, бо він на те рішення губернського правлення «апелював в сенат». Так от за сю Верминчину землю і за Кодацьку, що під город забрали, та й по питейному одкупу посилав я до царя два прошенія. Два роки ждали указу, та й не діждались! Нічого робить, треба було самому їхать у Москву та Петербург. Важко фукать ту правду по цих великих городах і вам – панам. Натерпишся і наплачешся, поки її знайдеш, коли-то ще й знайдеш, – а то ж мені, простому чоловікові, не дуже ще й письменному, гірко доводилось! Та вже милосердний бог не покинув нас і там…
Приїхавши у Москву, зараз подав я прошеніє в департамент сенату. Заглянули у моє прошеніє і звеліли мені, щоб я через тиждень навідався. Прийшов я через тиждень, от знов велено прийти через тиждень, – та так і почали тижнівками годувать; воно б, мовляв, і добре, бо прохарчивсь – нічого вже й їсти, так цими ж московськими тижнями і мухи не нагодуєш. Та вже що помогло, ніяк, паничу, і не вгадаєш: сміх, та й тільки!..
З нудьги було вештався я по місту: до Кремля піду, розглядую ті ворота, що неначе церкви побудовано, дивлюсь на ті дива, на цар-колокол, що як улізеш у його, то неначе в клуні опинишся, на царицю, чи пак на царя-пушку, що витріщилась на тебе, мов те жлукто. Правдиві дива! Скільки на них кошту стратили, а дзвін не дзвонить і пушка не стріля!.. Однак думаю собі: як вернусь додому та стану своїм розказувать про сі дива, то щоб ще не завдали мені брехні, візьму, думаю, мотузок та й виміряю і дзвін, і гармату. Тільки розгріб сніг біля гармати та став мірять, аж дивлюсь – біжать до мене з абахти два москалі. «А що ти робиш?» – питають. «Хіба не бачите, – кажу, – гармату вимірюю». – «Как ти смів, сякий-такий, – гукнули на мене по-московськи, – казенну пушку вимірювать!» – «Вона ж, – кажу, – од цього не поменшає!» – «Брешеш, – закричали, – ти што-то хатєл з царською пушкою сдєлать, ступай на абахту!» Вхопили мене під руки та й повели. «Не турбуйтесь, – кажу, – люди добрі, мене вести: невеликий я пан – і сам піду!» Привели до вартового офіцера, а він і пита: «Що ти з пушкой дєлал?» – «Міряв», – кажу. – «На что?» – пита. Розказав йому нащо; не йме віри. «Врьош, – каже, – ти што-небудь недоброє замишлял, признавайся!» – «Нічого, – кажу, – ні признаваться, ні вигадувать, з такою махиною нічого не вдієш, хіба тільки зміряєш». Так що вже йому не казав, все своє товче: «Врьош» та й «врьош». Обридло мені з ним балакать, от я йому й кажу: «Коли ви такі розумні, що вас ніяк не обдуриш, то нічого робить, треба вже признаться: «Хотів, – кажу, – вкрасти вашу пушку, так вимірював, чи влізе вона мені в кишеню». Деякі москалі, слухаючи, стиха усміхнулись, а офіцер розсердився, аж зашарівся з досади – облизня, бачиш, піймав. Далі насупився та й каже: «Ну, галубчик, не прогнєвайсь, я тебе не одпущу з абахти, поки не прийде діжурний». – «Спасибі вам, – кажу, – за вашу ласку; тутечки тепло і весело: багацько людей, а я січовик, звик з людьми жить».