Я не стверджую, що англійські комедії чимось кращі, дотепніші чи мудріші, ніж американські чи ще там якісь. Як на те пішло, то гумор більшості англійських сіткомів менш дотепний та тонкий, ніж в американських, — він набагато наївніший, гидкіший і тупіший. У реальному житті та в буденних розмовах, як на мене, англійці справді дотепніші та мають тонше почуття гумору, аніж інші народи. Мистецтво дотепу, іронії та висміювання проявляється в певних телекомедіях, та це не впливає на кількість пердінь та слів на кшталт «срака», та, зрештою, й інших референсів до задниці, які в нас мають за дотепи найдосконалішого штибу.
Ми можемо справедливо пишатися шпарким гумором таких програм як «Yes, Minister». Ми, поза сумнівом, неперевершені у мистецтві сатири та пародії (а як же інакше! Ми ними рятуємося, щоб не сердитись і не влаштовувати революції!), та не забуваймо, що ми породили Бенні Гілла та фільми «Carry On», які відрізняються від вульгарних європейських стендап-шоу (та їхніх американських, австралійських та японських відповідників) лиш розмаїттям дешевих жартів, двозначних каламбурів та натяків.
У такий спосіб, думаю, ми віддаємо честь любові до слів, але нам це честі не робить. Монті Пайтон — це історія іншого штибу, і в соціальному, і у вербальному контекстах, але все-таки це дуже дитячий, школярський вид гумору.
Важливе питання, на мій погляд, не в тому, чи наші комедії гірші, чи кращі за іноземні, не в тому, чи вони дотепніші, чи, навпаки, гидкіші, а в тому, чи вони укладаються в якусь виразну матрицю, яка нам може розповісти про англійськість щось незнане. Я довго і затято мучилась над цим питанням: радилася з багатьма авторами-гумористами, з різними експертами, ретельно продивлялася десятки сіткомів, комік-шоу, стендап-шоу, шоу пародій, вперто називаючи цей процес «дослідженням», чим довела до шаленства всіх родичів та друзів. Врешті-решт знайшла відповідь: наскільки я зрозуміла, майже всі гидотні телекомедії, так само й ті, більш вишукані, зводяться до того, що віддавна турбує англійців — себто до бентеги.
Збентеженість — це знаковий елемент не лише англійських телевізійних комедій та комедійних фільмів, але англійці, здається, мають набагато більший потенціал до непозбувної бентеги, аніж інші народи. І через це ми бентежимося частіше, постійно переживаємо і хвилюємося. Ми часто жартуємо про те, що нас лякає (ми — це я про людей, не лише про англійців). Англійці напрочуд сильно бояться незручних ситуацій, тож нічого дивного, що так багато комедійних шоу присвячені цій темі. Закомплексовані англійці вбачають потенційне джерело незручних ситуацій майже у всіх соціальних інституціях, тож чого-чого, а комічного матеріалу нам вистачає. Щоб досягти бажаного градусу бентеги, нам навіть не треба вигадувати дивних чи комічних «ситуацій» для сіткомів. У багатьох ситуаційних комедіях насправді немає ніяких спеціальних «ситуацій»: хіба б такими вважати «небагате на події життя пересічної родини з приміського району» («My Family», «2.4 Children», «Butterflies» та ін.), «звичайні нудні будні звичайного нудного офісу» («The Office») чи «звичайнісіньку сім’ю робочого класу, яка любить дивитися телевізор» («The Royle Family»). Та навіть із такими вихідними даними вони можуть потрапляти в досить дражливі ситуації. Я можу помилятися, але, здається, деінде у світі такі «ходи» навряд чи б назвали блискучими ідеями для сіткому[59].
Правила реаліті-шоу
Так звані «реаліті-шоу» надають ще більше — якщо комусь потрібно більше — доказів того, що англійці є соціально загальмованими і, як би висловилися психотерапевти, «мають непрості стосунки із особистим простором». Реаліті-шоу мають мало спільного з тим, що будь-яка притомна людина має за «реальність» — там все зводиться до того, щоб люди проживали чудернацькі, абсолютно нереалістичні ситуації і змагалися одне з одним, виконуючи сміховинно безглузді завдання. От, щоправда, люди там «справжні», тобто вони не є професійними акторами, а звичайні невдахи, які вирізняються лише непереборним бажанням потрапити на екрани телевізорів. Реаліті-шоу — це не суто англійський чи британський феномен. Найпопулярніші та найвідоміші реаліті-шоу, на кшталт «Big Brother» («Великий брат»), зняли у Нідерландах. У багатьох країнах навіть є адаптації цього шоу, які чудово надаються як матеріал для крос-культурних студій. Формат цих шоу простий. Із тисяч охочих обирають дванадцять учасників і селять їх у спеціально збудований дім, де вони мають жити впродовж дев’яти тижнів. Дім нашпигований прихованими камерами, які двадцять чотири години на добу стежать за кожним рухом учасників, а найцікавіші моменти щовечора показують по телебаченню. Життя учасників повність підконтрольне продюсерам шоу (вони відомі під збірним іменем «Великий Брат»), які дають їм завдання, присуджують винагороди чи придумують покарання. Щотижня кожен із «квартирантів» висуває дві кандидатури на виліт, а телеглядачі шляхом голосування обирають, кого вони хотіли би позбутися. Так на одного учасника стає менше. Вкінці переможець — учасник, якому вдалося протриматися, — отримує винагороду — досить значну суму грошей. Всі учасники отримують по п’ятнадцять хвилин слави, а дехто навіть стає якоюсь інстаграмно-фейсбучною «зіркою».
59
В інших країнах, либонь, теж дивляться і люблять наші сіткоми (у «Butterflies», здається, є фанати в Америці), ми теж дивимось і любимо їхні серіали (скажімо, «Friends», «Frasier», «Cheers»), та мене більше цікавить, що англійські телекомедії можуть нам розповісти про англійськість.