Газетні правила
Коли я, — щоб аргументувати любов англійців до слова, — кажу, що понад 80 відсотків населення читає щоденні газети[62], то декотрі з вас, необізнані в тонкощах англійської культури, можуть помилково уявити собі націю високоосвічених мудрагелів, які тільки те й роблять, що глибокодумно аналізують політику та поточні справи, читаючи «Таймз», «Ґардіан» чи ще якусь велику, серйозну газету. Власне, обирати можна з чотирьох таких газет. Тільки 16 відсотків англійців обирають так звану «серйозну» всенаціональну щоденну газету.
Їх через великий формат ще називають «broadsheets» (широкоформатна газета). Я ніяк не могла второпати, чому ці газети такого велетенського незручного формату, аж поки не почала придивлятися, як читають пасажири електричок. Маневреність та комфортність читання там ні до чого — все зводиться до того, щоб мати таку велику газету, за якою можна сховатися. Великоформатні англійські газети — це яскравий приклад того, що психологи називають «бар’єрний сигнал». У цьому випадку більше пасує «сигнал фортеці». За розгорнутими сторінками газети не лише можна сховатися з головою — убезпечитись надійно від будь-якого контакту з людьми та успішно зберігати ілюзію відсутності — а ще й відгородитись, забарикадуватися за надійною стіною слів. От це — дуже в англійському стилі!
Великоформатні газети до певної міри ще й служать індикаторами політичних поглядів. І «Таймз», і «Дейлі Телеграф» тяжіють до правих, щоправда, «Телеграф», який частенько називають «Торіграф», має славу «правішої», аніж «Таймз». Газети «Індепендент» та «Ґардіан» балансують на лівому полі, та, знову-таки, «Ґардіан» має не таку «ліву» репутацію. Терміном «читач “Ґардіан”» часто послуговуються, щоб коротко описати млявого — ні риба, ні м’ясо — політично коректного лівака. Це Англія, крихітко, тож ні ліві, ні праві тут не в екстремі, власне, розгледіти відмінності буває дуже непросто, якщо ви, певна річ, не англієць і не обізнані із внутрішніми політичними нюансами. Англійці не люблять крайнощів — у політиці чи будь-де. Поза тим, політичні екстремісти та фанатики, — хоч ліві, хоч праві, — переступають надважливі правила англійського гумору, зокрема «Заборону на надмірну серйозність». У Гітлера, Сталіна, Муссоліні та Франко було багато гріхів, в тому числі й той, що вони нехтували самознецінюванням. Ніхто з них не мав би шансів в Англії: навіть без огляду на всі моральні безчинства, їх би одразу забракували через надмірну серйозність у ставленні до самих себе. На диво, Джордж Орвел помилився — події «1984» навряд чи реальні для Англії. Наша відповідь Великому Братові (тому з книжки, не з телевізора) була б така: «Та годі тобі вже!».
Таблоїди, їх ще називають «популярним» чтивом, менші за розміром (та за ними все ще можна сховатися) і не такі виснажливі — як в інтелектуальному, так і у фізичному плані. Читачі великих газет іноді опускають друковані забрала, щоби з погордою глянути на тих, хто читає жовту пресу. Тож коли вони ганять «пресу», — а вони це роблять постійно — то, скоріш за все, мають на увазі бульварні газетки.
Дослідження, проведене ДІРО (Дослідницьким інститутом ринку та опіній), показує, що «незадоволених» пресою більше, ніж «задоволених». Однак, у процентному співвідношенні різниця доволі невелика і, як зазначили соціологи, «пронизана іронією». Баланс порушили читачі серйозних газет (меншість), які частіше, аніж читачі таблоїдів, висловлюють «незадоволення» англійською пресою. Дослідники із ДІРО доповідають, що читачі великих газет навряд чи скажуть, що вони незадоволені тими газетами, які купують самі, тож виходить, вони незадоволені газетами, яких ніколи не читають! Відтак пресу критикують за принципом «не читав, але засуджую!». Дуже мудро! Англійці обожнюють скаржитися. Освічені верстви населення ще й люблять оплакувати те, в чому мало або й геть нічого не розуміють. Та я схильна думати, що насправді читачі великих газет незадоволені і тими газетами, яких ніколи не читають, так і тими, які читають щодня. Коли англійці щось купують, то це не означає, що їм це «щось» подобається чи хоча б «влаштовує». А тим паче це не означає, що ми не будемо скаржитись та бідкатись на це. За першої ж нагоди побурчати — от хоча б на набридливих соціологів із ДІРО, які ходять з тими своїми блокнотами і допитуються про наші вподобання, — ми ладні бурчати на… та на будь-що!
62
Без сумніву, ми читаємо більше газет, ніж будь-хто у світі, окрім — яка несподіванка — японців! Що я там казала про маленькі перенаселені острівці?