Та є серед нас винятки — люди, які, надихнувшись тв-шоу, мчать по кулінарні книжки шефів з телевізора і беруться випробовувати нові рецепти. І це стосується не лише модників-гурманів із середнього класу. Книжки Делії Сміт завжди очолюють списки бестселерів, а крамарі часто спостерігають за «ефектом Делії» — що б вона не порекомендувала у вечірньому кулінарному шоу — хоч звичайне яйце, хоч якусь дуже особливу марку каструль — наступного дня це миттю зметуть з прилавків по всій країні.
Чимало моїх друзів та інформаторів з робочого класу, надивившись кулінарних телешоу, стали набагато натхненнішими та сміливішими кухарями. Один водій автобуса зізнався, що він «великий фанат» Гару Родеса. «Обожнюю його рецепти, — сказав він. — Я ніколи не готував рибу — таку нормальну, справжню рибу, як має бути. А тепер йду у рибний магазин, беру там рибу, ну, якогось там червоного луціана абощо, і готую просто чудесну вечерю! Минулих вихідних я запік сібаса! Той сібас дуже дорогий, то морська риба, але він того вартує! Було неймовірно смачно!»
Однак він, як і більшість новонавернених англійців-гурманів «готує по-справжньому» тільки раз на тиждень, суботнього вечора. В Англії досі дуже мало хто кожного дня купує свіжі і дорогі продукти, щоб потім їх ретельно та любовно готувати. Полички в супермаркетах вгинаються від екзотичних овочів, зелені та приправ, однак більшість покупців поняття зеленого не мають, що це за дивовижа і з чим її їдять. Я трохи покрутилася біля овочевих та фруктових рядів: витріщившись на такі штуковини, як pak choi[73], лісові гриби та лемонграс, я запитувала випадкових покупців, що це за дивина і як її готувати. Більшість покупців, та й працівників супермаркету, тільки розводила руками.
Правило новизни
Тут я, одначе, потрапила у суто англійську пастку модного гурманства — порівняла «добру їжу» та «щирий» інтерес до кулінарії з любов’ю до незвичних заморських інгредієнтів і нових способів приготування. Моїх друзів-іноземців дуже дивує ця шалена гонитва за новинками. Вони потішаються з безперервного потоку модних кулінарних віянь та заковик — сьогодні на піку nouvelle, завтра — кейдженська кухня, післязавтра — фюжн, далі — тосканська, тоді — тихоокеанська, потому — новітня британська. Сьогодні ми додаємо до всіх страв висушені на сонці помідори, про які на завтра всі забудуть і візьмуться за малиновий оцет, чи часникове пюре, чи поленту. А тоді, навіть не знаю, всі готують конфі з чорного пудинга і картопляного рьошті — викладають хиткою вежею на велетенській білій тарілці і подають із конвертиками, фаршированими козячим сиром, скроплюють концентрованим і згущеним бальзамічним оцтом, або розмариновим jus, або соусом сабайон з хріном, або ще чимось таким загадковим.
Захоплення кулінарними новинками — це не суто англійська риса. Те саме можна спостерігати і в колишніх колоніях — Америці та Австралії. Втім, у них є хоч сяке-таке виправдання — це значно молодші за нас нації, де не може бути мови про традиційну народну кухню, адже там, завдяки іммігрантам, змішались усі можливі культури світу. А ми ж стара європейська культура, із столітньою історією та віковими традиціями. Та коли діло доходить до їжі, то ми враз перетворюємося на таких собі жовторотих жертв моди. Можливо, справа в тому, що в питаннях їжі ми мало чим відрізняємося від молодих пост-колоніальних націй — попри всю давність історії у нас таки немає власної годящої кулінарної традиції. Дехто з їжопоклонників, фанатів історії, стверджує, що англійська кухня не завжди була така невиразна — як аргумент наводять давні величні бенкети з пишними «мисливськими пирогами» з дичини та екзотичних спецій. Однак вигадливі наїдки, як на те пішло, були на столах лише у малочисельної заможної знаті. Іноземці століттями скаржились на те, що майже всі страви англійської кухні несмачні, а тепер вони ще й взялись вихваляти наше унікальне вміння хаотично поєднувати кулінарні традиції і моди інших народів. «Я думав, що англійці мали б противитись змінам? — якось сказав мені спантеличений іноземний інформатор. — Та у ваших ресторанах я бачу протилежне. В Італії ми набагато традиційніші у плані їжі, ми не такі охочі до нового. А французи — так взагалі…» Він притулив долоні до скронь — жест, що мав символізувати зашореність поглядів і тунельний зір. Та він має рацію, подумала я. Англійці заробили репутацію закоренілих традиціоналістів, однак наше ставлення до їжі доводить, що ми можемо бути надзвичайно гнучкими і відкритими до нових смаків та кулінарних експериментів. Ми охоче всотуємо різноманітні кулінарні новинки. Найбільш сміливі новинки кулінарії практикує переважно молодь і модники, але грецька, італійська та китайська кухні вже багато десятиліть є невід’ємною частиною раціону англійців — вони вже стали рідними, як наші споконвічні м’ясо і два види овочів на гарнір. Без індійських страв, наприклад, годі й уявити англійську культуру! Та вона стала осердям наших традицій! Жоден суботній рейд пабами не можна вважати справжнім без зупинки на тандурі чи балті-карі у місцевому ресторанчику. Коли ж англійці їдуть на вакації за кордон, то найбільшу гастрономічну тугу мають зовсім не за смаженою рибою та картоплею, і не за пирогом з нирок та м’яса, а, як показують найновіші дослідження, за «справжнім англійським карі»!