• якщо сервірувати стіл серветками, складеними надто вигадливо, у формі орігамі (пани складають їх по-простому, квадратиком);
• якщо поставити згорнуті серветки сторчма у склянки (їх слід класти на або поруч з тарілками);
• якщо затикнути серветку за комір або за пояс (її треба просто покласти на коліна);
• якщо інтенсивно терти серветкою обличчя або енергійно витирати рота (потрібно злегка промокати уста);
• якщо акуратно скласти серветку по закінченні обіду чи вечері (потрібно недбало покласти на столі);
• і щонайгірше — якщо покласти скручену трубочкою серветку в кільце для серветок (на таке здатні тільки ті, хто називає серветки «салфетками»!).
Перші два серветкові гріхи виникли на підставі чепурної та «манірної» вишуканості, яка є незмінною ознакою низів середнього класу. Підтикати серветку та щосили терти нею обличчя — це такий грубуватий етикетний стиль, притаманний робочому класу. Наступні два гріхи — взагалі огидні, адже вони промовисто свідчать про те, що серветка буде використана повторно, не побувавши у пранні. Краще вже обійтись паперовими серветками, ніж брудними лляними та бавовняними. Пани з верхівки середнього класу потішаються над тими, хто користується кільцями для серветок: про людей, які в намаганні виглядати вишукано та рафіновано, а насправді просто недоладно помпезні, кажуть, що «він / вона з тих, хто має кільця для серветок». Переважно це стосується низів середнього класу чи середняків.
У серветковому кодексі ще хоч є зерно здорового глузду (принаймні те правило про заборону на повторне використання непраних серветок звучить цілком резонно, як на мене), а от презирство до рибних ножів виправдати значно важче. Були часи, коли доволі багато середнячків та навіть аристократів користувалося спеціальними ножами для риби. Багатьом ця звичка бачилась як щось надто помпезне та претензійне, але остаточно в ранг табу вона перейшла після того, як у світ вийшла сатирична поезія Джона Бетджемена «Як досягти успіху у вищому світі». У ній він висміює, як господиня з низів середнього класу претензійно та вичепурено готується до прийняття. Поезія починається так:
Ножі для риби, здається, завжди викликали сумніви, але відтоді вони почали асоціюватися з тими, хто полюбляє словечка «пардон», «салфетка» та «туалетна кімната» і користується кільцями для серветок. Зараз ножі для риби — це щось безнадійно старомодне, і ними користуються лише старше покоління низів та середнячків середнього класу. Ножі для стейків також вважаються ознакою міщанства, як і лейсі (мереживні серветочки), покладені під тістечко, виделки для солодкого, все золоте, «потирі» для солі та перцю, костери[74] та коктейльні столики на колесиках (такі столики на колесиках, на яких прилаштований контейнер з кришкою, щоб зберігати страви теплими)
Здавалося б, що полоскальниці для рук — такі маленькі мисочки, в які занурюють кінчики пальців, щоб сполоснути після того, як брали їжу руками, — мали б теж бути з розряду претензійних, манірних, чепурних міщанських вигадок, та вони, з невідомих мені причин, вважаються прийнятними, і їх досі можна часто побачити на панських та аристократичних прийомах. Логіки в цьому дуже мало. Ходять легенди про те, як необізнані простолюди п’ють з полоскальниць, а толерантні господарі, щоб не присоромити гостя і не привертати уваги до його хиби, й собі так роблять. За правилами треба робити так: обмокнути кінчики пальців у чашу, а потім легенько промокнути їх серветкою. Руки не треба терти і драяти, як в умивальнику. Звісно, хіба що ви задумали запустити класові радари господарів!
Ще один спосіб стривожити класову сигналізацію англійців — це невчасно подати портвейн. Порт подають в кінці застілля. Іноді, особливо у вищих колах, його подають лише чоловікам, а жінки, за старосвітським звичаєм, «виходять» до іншої кімнати пити каву та теревенити теревені, даючи змогу чоловікам потоваришувати. Тепер про подачу: виключно за годинниковою стрілкою (інакше це буде кінець світу!), тож пильнуйте, щоб передавати карафку чи пляшку лише тому, хто від вас ліворуч!