Одна жінка мені сказала: «Ну, на першій сторінці я поставила хрестик на пункті “Християнка”, я мала на увазі, що я ж християнка, не мусульманка чи індуїстка, чи ще щось таке, то я подумала, що вже можна поставити і хрестик на пункті “Вірю в Бога”. Інакше я буду скидатись на якусь трохи непослідовну особу».
Кмітливі науковці з ДІРО віднедавна почали формулювати «релігійні» питання так, що вони більше пасують до аморфних та ні до чого не зобов’язуючих релігійних переконань англійців. Тепер на вибір є такі відповіді:
«Я практикуючий / практикуюча член / членкиня релігійної організації», — лише 18 відсотків обрали цю відповідь, і це включно з мусульманами, індуїстами, сікхами і т. д., які дійсно є практикуючими вірянами.
«Я не практикуючий / практикуюча член / членкиня релігійної організації», — щось на кшталт як відзначити квадратик із вже знайомою «ЦА». 25 відсотків схиляються до варіанту, який ні до чого не зобов’язує.
«Я віруючий / віруюча, але не “належу” до жодної релігійної організації», — варіант, що своєю непевністю, привабив 24 відсотки опитаних, з яких 31 відсоток вірить в астрологію, 38 — у привидів, 42 — в телепатію, 40 — в ангелів охоронців і т. д.
«Я агностик (не впевнений / впевнена, що Бог існує)», — варіант, що спонукає подумати, його обирають всього 14 відсотків.
«Я атеїст (впевнений / впевнена, що Бога нема)», — як і попередній варіант — замудрий і безапеляційний — тільки 12 відсотків опитаних.
«Жоден варіант із перелічених», — власне, за цією відповіддю може ховатися що завгодно — всього 7 відсотків.
«Не знаю», — маючи до кольору, до вибору двозначних, туманних визначень, убого було б обрати цей варіант — всього 1 відсоток.
Попри те, що всього 12 відсотків англійців зважились назватись атеїстами, я вважаю, що заувага Архієпископа про «негласний атеїзм» англійців влучила точно в ціль. Були б англійці справжніми атеїстами, то він і його церква мали б з чим поборотись, мали б проти чого виступати. А так — нам просто байдуже.
Та ми не просто байдужі, все ще гірше (з позиції Церкви) — ми ґречні, толерантні, милостиво байдужі. Ми не маємо нічого проти Бога. Якщо натиснути, то ми цілком допускаємо, що Він існує — чи Щось існує, і це щось ми можемо називати Богом. Все в ім’я миру та злагоди.
Бог — це дуже добре, якщо Він на своєму місці, в церкві. У Його домі — на весіллі чи похороні — ми поводимося так само чемно, як і в гостях, хоч і безглуздість полум’яного пишномовства нас трохи бентежить. Поза межами храму Він вкрай рідко посягає на триб нашого життя чи помислів. Якщо хтось хоче, то може Його вшановувати, це ж вільна країна, та набожність — справа особиста, її не слід виставляти напоказ, щоб не бентежити інших непотрібною метушнею навколо власних переконань. (А метушню англійці ненавидять понад все на світі.)
У багатьох країнах, наприклад, в Америці, політики та публічні особи почуваються зобов’язаними продемонструвати набожність та за найменшої нагоди згадати про духовність. У нас же, в Англії, треба робити акурат навпаки. Навіть згадка про віросповідання — це дуже ризикований хід. Ми ставимося до нашого теперішнього прем’єр-міністра, який є ревним християнином, на наш звичний зневажливо-люб’язний манір — поблажливо (хоч для нас це гризота), але тільки тому, що він завбачливо не привертає до цього питання уваги. Здається, піарники наказали йому будь-що оминати «слово з трьох букв». Незважаючи на всі застережні заходи, платформа новин «Приватний детектив» подає його в карикатурному образі сільського вікарія — помпезного і самовдоволеного, а його промови та виступи ретельно прочісують на наявність хоча б найменшого натяку на пієтет до релігії, а виявивши — одразу кидаються висміювати. (Тут варто нагадати, що сатира заміняє англійцям революції та повстання.)
Ми милостиво байдужі акурат доти, доки набожні люди, до якої б релігії вони не належали, знають своє місце і не докучають невіруючій, духовно нейтральній більшості недоладними виявами релігійного фанатизму. «Слово на три букви», за винятком неприкритої іронії чи сталих висловів (на зразок «Не дай Боже», «Бог його знає», «Заради Бога» і т. д.), якраз належить до категорії недоладних виявів. Нас коробить від фанатизму; а релігійний — породжує глибинні сумніви і явне роздратування.
Народився, оженився, вмер
Гаразд, з релігією з’ясували. А як щодо церковних обрядів, які й досі доволі популярні, чи усіляких релігійних церемоній, в яких ми беремо участь «автоматично» чи просто, щоб не завдавати клопоту з пошуками альтернатив? 1908 року антрополог Арнольд ван Генеп запропонував термін — «rites de passage» («обряди переходу») на означення «обрядів, якими супроводжуються зміни місця проживання, стану, соціального становища та віку». Ван Генеп зауважив, що серед всіх істот, які народжуються, дорослішають, розмножуються та помирають, лише люди мають потребу знаменувати кожен з цих перехідних етапів — а також деякі календарні свята[79] — обрядовими піснями та танцями. Вони супроводжують їх вигадливими ритуалами, а кожна зміна біологічного чи сезонного плану наділена глибинним соціальним значенням. Тварини борються за панування та статус в межах зграї чи соціальної групи, вони також формують особливі зв’язки і шукають підтримки у обраних членів групи. Та, знову таки, тільки люди влаштовують святкування, знаменуючи обрядами, ритуалами та церемоніями просування по соціальній драбині чи приєднання до тієї чи іншої підгрупи.
79
Щоправда, Віктор Тернер згодом дав нове визначення терміну «ритуали посвяти», вилучивши звідти календарні свята. Він залишив лише ті свята, під час яких індивід переживає соціальну трансформацію. Однак, цей термін ввів Ван Генеп, отже, йому і вирішувати, що той має означати. Я послуговуюся терміном у ширшому значенні, за Ван Генепом.