А потім починаються нарікання на людей, яких ще мить тому не могли випустити з прощальних обіймів: «Господи, я вже думав / думала, вони ніколи не підуть!», «Джонси дуже милі, так, але вони іноді трохи…». Навіть якщо нам абсолютно все сподобалося в гостях, відбувши довгу церемонію прощання, ми впереміш з хвалебними коментарями десь та й вплетемо нарікання про те, що вже пізно, що всі потомилися, що тепер саме час на чашку чаю чи келишок чогось міцнішого і як же ж це добре — нарешті відпочити на самоті у своїй хаті (чи, як варіант, як це добре вертатися додому, до свого ліжечка)!
Якщо ж, з невідомо яких причин, довге прощання пришвидшили, ми все-таки почуватимемося незручно і невдоволено, навіть трохи винувато, — якщо ми переступили через правила, — або ж обурено, — якщо гості прощалися поспіхом. Ми не до кінця й усвідомлюємо, що правил не дотримано, але все одно нас опановує незрозуміле спантеличення. Нас не полишає відчуття, що «щось пішло не так». Щоб убезпечитися від подібних халеп, англійці з раннього віку навчають дітей етикету довгих прощань: «Попрощайся з бабусею, зараз же», «Що ми кажемо? Ми кажемо: “Дякую, бабусю!”», «А тепер попрощайся з тітонькою Джейн. Ні, ГАРНО попрощайся!», «І не забудь попрощатися з Піклзами», «Ми вже йдемо. Ти попрощався? Ще раз скажи: “До побачення!”», «А тепер гарненько помахай ручкою: Па-па!»[23].
Англійці цей ритуал називають не «сказати наше прощавай», а «сказати НАШІ прощавай» («saying our goodbyes»), як у фразі: «Я не зможу пройти на вокзал, то ж скажемо наші прощавай тут». Мені довелось говорити про це з американцем, який сказав: «Знаєте, коли я вперше почув цю фразу, я не звернув увагу на форму множини або ж я подумав, що ви мали на увазі кожен своє власне “прощавай”, якось так. А тепер я знаю, що тих прощавай просто БАГАТО».
Англійськість та правила світських бесід
Правила розмов про погоду трохи пролили світло на основи англійськості, а правила світських бесід можуть допомогти виокремити ще декілька засадничих характеристик англійськості, які ми тут досліджуємо.
Правила знайомств лише утвердили висновки з розмов про погоду — ми стримані і соціально загальмовані; без «фасилітаторів» нам ніяк не подолати ці перепони. Тенденція до неоковирності, нерішучості та, загалом, недоладності у соціальному плані напрочуд глибоко проникла в основу основ англійськості — і це важливий фактор, адже, без сумніву, вона має чималий вплив на всі аспекти наших соціальних зв’язків.
Правило «Не називай свого імені» висвітлює зацикленість англійців на приватності і частково демонструє, які вони відлюдькуваті, асоціальні та недовірливі. Це правило також дало нам перший ключик до розуміння природи англійського етикету — хитромудрого, ірраціонального і викривленого, ніби у кривому дзеркалі.
Проблема з «Приємно познайомитись» надає нам перше свідчення всеохопної зосередженості англійців на класовості — вона торкається кожного аспекту нашого життя і культури, а також викриває небажання це визнавати.
Правило пліток проливає світло на цілу низку важливих ознак — найбільш вражаючою серед яких є пунктик на приватності. Правило «вгадай-но», правило дистанції та правило «виняток до друку», яке тільки підтверджує правило, — роблять зацикленість ще сміховиннішою. Статеві відмінності у правилах пліткування нагадують: що вільно панові, то не вільно Іванові. На перший погляд, така відмінність очевидна, та антропологи, що досліджували питання англійськості, доволі часто ігнорували та згладжували цей факт: часто «чоловічі» правила вважалися за власне «універсалії». Я впевнена, що ті, хто вважають англійців млявими та пинявими у спілкуванні, ніколи насправді не бачили, як пліткують англійки! Усталене правило про стриманість та штивність англійців відтак стосується виключно чоловічого пліткарства.
23
Мабуть, немає нічого дивного, що іноді діти, особливо підлітки, бунтують і відмовляються дотримуватись ритуалу. Часто вони впадають в крайноші, і грюкають дверима, кинувши на прощання «ну все, па» — спеціально, щоб вибісити дорослих. Ох, як важко знайти золоту середину в тих прощаннях!