Англійці, зазвичай, не схильні хизуватися патріотизмом. Власне, і патріотизм, і хвастощі — це щось неприйнятне, а комбінація цих двох гріхів — взагалі подвійне неподобство. Та є один важливий виняток із цього правила, і він стосується гумору — ми відчуваємо патріотичну гордість за наш гумор, а особливо — за іронію.
Існує повсюдне переконання, що ми маємо краще, витонченіше і досконаліше почуття гумору, аніж інші нації. І вони, ті інші нації, мислять до нудного лінійно і не спроможні ані розуміти, ані оцінити іронію. Майже всі англійці, яких я опитувала, погодилися із цим твердженням, а багато іноземців, як не дивно, їм смиренно вторували.
Незважаючи на те, що ми переконали всіх та й себе зокрема, що іронія в нас найкраща з найкращих, я, як вже раніше писала, маю певні сумніви. Гумор — категорія універсальна, іронія — універсально важливий елемент гумору, і жодна культура не може її монополізувати. Моє дослідження виявило, що іронія, знову ж таки, — це питання міри. Так би мовити, суть у кількості, а не в якості. Що вирізняє англійський гумор, так це всюдисущість іронії і те, скільки вона для нас важить. Іронія — це головний інгредієнт англійського гумору, а не просто собі пікантна приправа. Іронія править бал. Англійці, як сказав один спостережливий дослідник англійськості[24], «зачаті в іронії. На її хвилях ми випливаємо з утроби матері. Це наші навколоплідні води… Ми жартуємо не жартома. Ми турбуємося безтурботно. Ми серйозні несерйозно».
Слід визнати, що чимало моїх іноземних інформаторів вважають цей аспект англійськості радше дратівливим, а не кумедним. «З англійцями клопіт у тому, — пожалівся мені один американець, — що ніколи не ясно, чи вони жартують, чи вони серйозні». Це слова бізнесмена, який приїхав у справах разом із співробітницею-голландкою. Вона на хвильку задумалась, а потім несміливо зауважила: «Мені здається, що вони переважно жартують, правда ж?».
І вона таки права. Мені трохи шкода їх обох: із розмов з іноземцями я з’ясувала, що пристрасть англійців до іронії створює проблеми у першу чергу бізнесменам, а не туристам та іншим шукачам пригод. Дж. Б. Прістлі зауважив, що «навколишнє середовище, в якому ми, англійці, живемо, сприяє гумору. Туманно навколо, і дуже зрідка буває по-справжньому ясно». Він позиціонує «чуття іронії» як найважливішу складову англійського гумору. Гумористична атмосфера — це, звісно, прекрасно, але лише для тих, хто приїхав до нас відпочивати, а от якщо у вас справи і на кону сотні тисяч доларів, як у моїх бідолах-інформаторів, ця туманність, наскрізь просякнутий іронією культурний клімат явно може стати перепоною.[25]
Тим, хто намагається акліматизуватися, слід пам’ятати про найважливіше правило — іронія має всеохопний характер: так само, як і гумор загалом, вона є сталим, незмінним і засадничим елементом нашого звичайного щоденного спілкування. Англійці, може, й не завжди жартують, але вони завжди готові пожартувати. Ми не завжди іронізуємо, але ми завжди готові іронізувати. Коли ми запитуємо прямо (скажімо, «Як там діти?»), ми водночас готові і до прямої відповіді («Дякую, добре»), і до іронічної («Та вони просто дивовижні — милі, охайні, старанні і у всьому мені допомагають…» На що слід відповідати приблизно так «О, люди добрі! Щось у лісі здохло!»).
Правило знецінення
Я вирішила написати про це правило одразу після розділу про іронію тому, що знецінення — це підвид іронії, а не окремий самостійний вид гумору. До того ж це дуже англійський вид іронії: правило знецінення — близький родич правил «Як важливо не бути надмірно серйозним», «Та годі тобі вже!» та інших буденних правил, що стосуються стриманості та скромності. Знецінення дійсно є суто англійською формою гумору, і я тут знову нагадую про радше кількісний, а не якісний аспект. Джордж Мікеш пише, що знецінення — «це не просто риса англійського гумору, це стиль життя». Англійці законно вважаються вправними знецінювачами, але не тому, що ми винайшли знецінювання, і зовсім не тому, що ми знецінюємо найкраще, а тому, що ми так часто вдаємося до знецінення. (Ну, може, ми справді робимо це трішечки краще — у нас же стільки досвіду!)
Зовсім не важко зрозуміти, чому ми так заповзято взялись за знецінення: строга заборона на надмірну серйозність, емоційність, сопливість та самовихваляння змушує постійно вдаватися до знецінення. Щоб, чого доброго, не виявити навіть натяку на заборонену пафосність, немислиму емоційність чи неприйнятну полум’яність, ми обираємо для себе протилежну крайність — демонструємо черствість та категоричну байдужість. Згідно з правилом, знецінення виснажливе і тяжке хронічне захворювання треба називати не інакше як «легке нездужання»; направду жахливу подію як «та це не зовсім те, чого б я хотів / хотіла»; небаченої краси краєвид як «нічого такий»; неперевершену роботу чи нечуване досягнення як «непогане таке»; акт мерзенної жорстокості як «не дуже приязний», а непростимо ідіотську помилку як «не дуже розумну»; в Антарктиці «досить прохолодно», а в Сахарі «трохи жаркувато, як на мене»; а виняткову прекрасність, підставу для всенародної гордості і захоплених овацій слід називати «гарненьким» чи, як вже нема ради і треба розщедритись на похвалу, — «дуже гарненьким».
25
У розділі «Робота» ми більш детально зупинимося на правилах іронії у бізнесовому середовищі.