Я б ще додала, що назви та номери будинків замасковані незгірш табличок із назвами вулиць. Причина такої таємничої плутанини — зацикленість на приватності, а не бажання заплутати угорців. Не можемо ж ми, навіть при бажанні, знести і перебудувати міста-лабіринти на американський манер «логічно-впорядкованих» кварталів. Та ми могли б, знову ж, при бажанні хоча б понадписувати назви та номери, щоб їх було добре видно здалеку.
Та бажання в нас нема. Ми ретельно ховаємо номери будинків — їх або ледь видно, або ж і зовсім не розгледіти із-за порослого плюща чи з-за ґанку. Ми взагалі можемо не почепити ніякого номера, сподіваючись, що його можна вирахувати методом дедукції — за номерами сусідських будинків. Працюючи над цією книжкою, я взяла собі за правило питатися в таксистів: чому так? Вони так часто і так довго кружляють районами, визирають з машини в надії роздивитися добре схований, а то й взагалі не існуючий номер будинку, що це питання точно мало б їх цікавити. А може, вони й відповідь знають.
Таки так, цікавило. Відповідали, зазвичай, миттєво, і звучало це приблизно так: «Чорт! Добре питання!». Халепа в тому, що вони часто сприймали моє питання як знак, що можна вмикати канал скарг та ниття про вицвілі, заховані і взагалі відсутні номерні таблички. На закінчення вони казали фразу, яка нас повертала акурат туди, звідки все починалося: «Та вони це навмисно роблять, я вам кажу!». Тоді я обирала іншу тактику: питалася, чи легко розгледіти номер на їхніх будинках. Більшість одразу ж знічувалися і понуро зізнавалися, що ні, в них теж не легко помітити табличку з номером чи назвою. Я допитувалася, чому ж так? Чому вони не напишуть номер будинку великими жирними цифрами прямісінько над воротами чи входом? Хм, та бо це якось дивно, казали вони, якось крикливо, це буде занадто вирізнятись на загальному фоні, буде кидатися в очі. Та й, як на те пішло, вони ніколи не замовляють таксі до дому, та й будинок на видноті, та й всі близькі знають, як той будинок знайти. Та ще цілу вереницю кепських виправдань (те саме я, зрештою, чула не лише від таксистів).
Спершу опитування таксистів на тему нумерації будинків не надто мені допомогло: я лише переконалася, що в корені проблеми лежить типова для англійців стриманість і зацикленість на власному просторі. Та я не заспокоїлась і врешті-решт таки отримала вдумливу та лаконічну відповідь: «Дім для англійця — це фортеця, еге ж? Але він не може вирити рів і збудувати підйомний міст, то хоч так забарикадується вдома, щоб ніхто до нього не добрався!». І з цього часу феномен замаскованих номерних табличок я називаю «правилом рову і підйомного мосту».
Дім для англійця, одначе, — це щось значно більше, аніж просто фортеця, покликана обороняти приватність. Це також його ідентичність, індикатор статусу і одержимість номер один. Англійки теж недалеко втекли. Тож дім — це не просто те, чим ви пасивно «володієте». Це те, що ви «робите» і що «творите».
Правила гніздування
І тут ми впритул наблизилися до ще однієї манії англійців — «ремонту» та «ЗС (зроби сам)». Певзнер сказав сущу правду, коли описав «сущого англійця» як того, хто «все робить своїми руками — вдома, у гаражі, в садку».
Дайте спокій з футболом! Домашнє вогнище — ось наша справжня всенародна манія! Ми — нація гніздувальників. Майже всі, менше-більше, але майструють своїми руками. Згідно з опитуванням, яке здійснили мої колеги приблизно п’ятнадцять років тому, лише 2 відсотки англійців і 12 відсотків англійок ніколи не вдаються до ЗС.
Дані оновилися доволі недавно, коли Дослідницький центр соціологічних студій (ДЦСС), на прохання чайної компанії Пі-Джі Тіпз, здійснив опитування на тему хатніх ремонтів (це зовсім не таке безглуздя, як може здатися на перший погляд: з’ясувалося, що будь-яке «зроби сам» сприяє споживанню чаю в особливо великих кількостях). У площині чисел особливо нічого не змінилося, хіба збільшилася кількість жінок-майстринь. Та й, в цілому, з’ясувалося, що англійці ще більше захопилися гніздуванням[34].