Перша ситуація — це «похибка на ввічливість», як я її називаю: коли не заговорити — це гірше, аніж заговорити, і цим порушити приватність. Як-от, коли ви випадково штурхнете когось і потрібно вибачитись; як хтось просить вас посунутися і каже «перепрошую»; як запитують, чи місце коло вас вільне; як питають, чи можна відчинити вікно. Проте, варто зауважити, що ці словесні акти ввічливості не вважаються приводом для подальшої розмови, це не прелюдія до товариської бесіди: коли ви вибачилися, як велить етикет, чи попросили про послугу, то зразу повертайтеся у режим заперечення. Похибка на ввічливість не дуже допомагає у процесі дослідження, хіба що годиться для визначення рівня переляку та роздратування, які виникають у пасажирів при найменшій спробі продовжити спілкування: якщо на мої ввічливі вибачення чи питання я чую суху односкладову відповідь або ця відповідь взагалі невербальна, а, скажімо, пасажир різко кивне мені, то я одразу знаю, що на роль потенційного піддослідного він ніяк не пасує.
А от «похибка заради інформації» — більш помічна. Можна переступити через правило заперечення, коли потрібно запитати про щось життєво важливе, наприклад: «Це потяг до станції Паддінгтон?», «А він зупиняється на Редінгтон?», «Підкажіть, будь ласка, з цієї платформи іде поїзд на Клахем Джанкшн?». У відповідь часто можна почути щось доволі жартівливе. Я збилася з рахунку, скільки разів на моє стривожене: «Це поїзд до Паддінгтон?» — відповідали ось так: «Та я дуже на це сподіваюся!», «Краще б їхав, а то капець мені!». Коли я питалася: «Чи це швидкий до Лондона?» (мене цікавило, чи це експрес, а не поїзд, що віддає честь кожному стовпові) — то якийсь сиромудрий розумник обов’язково відповідав: «Це залежить, що ви вкладаєте у поняття “швидкий”. По суті, похибка на ввічливість мало чим відрізняється від похибки на отримання інформації — отримавши бажане, співрозмовники повертаються у режим заперечення. Жартівлива відповідь іноді свідчить про те, що співрозмовник готовий обмінятися ще двома-трьома словами — особливо, якщо ви вміло спрямуєте розмову в русло «похибки на нарікання».
«Похибка на нарікання» зазвичай виникає, коли щось іде не так, наприклад: у гучномовець оголосили, що літак чи потяг затримується або й зовсім скасовується; потяг ні з того, ні з сього зупинився в якійсь дірі; довгенько довелося чекати, поки водій здасть зміну; чи сталася ще якась невідома напасть.
Тоді англійці раптово прозрівають і зауважують, що навколо повно пасажирів. Наша реакція завжди однакова і легко прогнозована — так, ніби все відбувається за здалегідь спланованим сценарієм. От оголосять про затримку потяга або раптову зупинку десь посеред поля, і одразу в хід іде мова жестів: люди ловлять погляди одне одного, зітхають голосно, обмінюються стражденними посмішками, стенають плечима, ведуть бровами і закочують очі. І все це ще й супроводжується в’їдливими або ж вимученими коментарями про плачевний стан залізниці. Хтось обов’язково скаже, що «Та так завжди!», а хтось докине: «І що ж тепер?» або «Господи Ісусе, а цього разу що сталося?». Чи більш лаконічний варіант «От срань»!
Нині ви ще й майже напевно почуєте як мінімум один коментар, де згадується «неправильне листя». Йдеться про легендарне виправдання, яким управління залізниці намагалося виправдати транспортний колапс — це, мовляв, все через «листя на колії». Коли ж їм резонно зауважили, що опале листя — цілком звична річ для осені і ніколи раніше не гальмувало роботу залізниці, вони проскиглили у відповідь, що це «неправильне листя». Ця однозначна безглуздість одразу ж стала мемом — заголовки газет, випуски новин на телебаченні рясніли тим листям, а жарт і досі живе в народі. Його часто переінакшують на новий лад, залежно від ситуації: якщо оголосили, що поїзди затримуються через снігопад, то хтось обов’язково втне: «Неправильний сніг, мабуть!». Одного разу я чекала на електричку в себе, на приміській станції в Оксфорді, коли оголосили, що рух затримується через «корів на колії у Банбурі»[42]. Тут же троє людей в унісон вигукнули: «Неправильні корови!».
Халепи на кшталт цих, здається, діють на англійців дивовижно — вони одразу ж гуртуються. Вочевидь, вся суть в опозиції «вони і ми». Нагода понарікати, ба, навіть насолодитися дотепним бідканням — спокуса ще та! Масові жалі через затримку поїздів та інші неполадки руху громадського транспорту дуже скидаються на ниття через погоду: абсолютно беззмістовні, адже ми всі чудово усвідомлюємо і стоїчно приймаємо, що ніщо не може змінити і не змінить ситуацію на краще, та дуже помічні в ролі соціальних фасилітаторів.
42
Це не так вже неправдоподібно, як звучить: у цій країні корови стають на заваді поїздам і пасажири залізниці хоча б раз та й чули оголошення про небезпеку корів на залізничній колії.