Правила негативної ввічливості
На мій погляд, сумнозвісна стриманість і славнозвісна ґречність — це різні сторони однієї медалі. Власне, до певної міри наша стриманість і є формою ґречності, яку соціолінгвісти Браун та Левінсон визначають як «негативну ввічливість». Дослідники визначають цей термін як відмову від втручання в особистий простір людей (на противагу до «позитивної ввічливості», яка відображає потребу соціальної взаємодії та схвалення). Стриманість, настороженість та відлюдькуватість англійців у громадському транспорті — саме та нелюдимість, на яку скаржаться іноземці, — це все характерні віхи «негативної ввічливості». Те, що може спершу здатися неприязністю, насправді є формою запобігливості: ми судимо інших по собі і переконані, що решта людей мають таку ж гостру потребу приватності, як і ми. Тож ми просто не пхаємо носа в чужі справи і ввічливо ігноруємо всіх навколо.
В усіх культурах світу присутні дві форми ввічливості, та завжди одна з них переважає. В англійській культурі домінує «негативна ввічливість», в той час як американська тяжіє до більш відкритої, інклюзивної «позитивної ввічливості». Таке розмежування, певна річ, дуже умовне, і все залежить від класових та субкультурних відмінностей в межах культури. Однак, скидається на те, що туристи із «позитивноввічливих» культур частіше не розуміють англійців і болісніше реагують на нашу «люб’язну» прохолодність. А туристи із подібних нам, стриманих культур реагують не так критично (Браун та Левінсон зараховують до «негативноввічливих» культур Японію, Мадагаскар, а також певні касти в Індії).
Експерименти зі штовханиною і правило рефлекторного «перепрошую»
Отож берімося за експерименти із штовханиною. Декілька чудових пообідь я присвятила експерименту — випадково-навмисно штурхала людей в автобусах та інших людних місцях (двірцях, станціях метро, автобусних зупинках, торгових центрах, на перехрестях та ін.). Я перевіряла, чи люди казатимуть мені «перепрошую». Багато інформаторів — і місцеві, і туристи — казали, що наша звичка «рефлекторного перепрошую» особливо їх вразила і є дивовижним наочним прикладом англійської ґречності. Та й я особисто не раз ту ґречність випробувала на собі. Однак, мій обов’язок науковиці велить протестувати теорію на практиці — провести один-два експерименти в полі.
Штовханина стартувала не аж так, щоб вдало. По суті, перші штурхання вийшли доволі успішними, бо мені вдалося їх замаскувати під випадкові зіткнення[44], та я все зіпсувала, коли випалила вибачення першою, не давши людині й слова сказати. Вийшло як завжди — я протестувала свою англійськість: з’ясувалося, що як тільки я зачеплю людину, хай навіть ледь-ледь, то одразу автоматично кажу «вибачте». Після декількох фальстартів я врешті-решт спромоглася подолати мимовільний рефлекс: перш ніж буцнутися в когось, я закушувала губу — сильно і досить боляче. Відпрацювавши техніку, я взялась за науковий аспект експерименту — намагалася штовхати лише типових представників певних класів і тільки у відповідних локаціях. На мій подив, англійці виправдали свою репутацію: приблизно з 80 відсотків жертв «перепрошували», коли я на них наскакувала, — навіть тоді, коли зіткнення було явно з моєї вини.
Варіанти відповіді іноді трохи видозмінювалися: я виявила, що старші вибачалися трохи частіше, аніж молодші (найрідше перепрошували хлопці у старшому підлітковому віці, особливо, коли йшли компанією); у британців азійського походження рефлекс вибачень розвинутий сильніше, аніж у афро-британців та вихідців із країн Карибського басейну (мабуть, тут суть у відголосках тенденцій негативної ввічливості в індійській культурі, адже вибачатися першому — це очевидний вияв ввічливості, яка одразу дає зрозуміти, що особа не хоче нав’язуватись і порушувати чужі кордони). Та ці відмінності незначні, адже більшість «штурхнутих» — незалежно від віку, класової приналежності та етнічного походження перепрошували, коли я «випадково» їх таранила.
Результати експериментів слід було перевірити і в інших країнах: а то ми мало (чи й нічого) не довідалися б про феномен англійськості, якби результати за кордоном були тотожними до внутрішніх результатів. Тож я провела серію «контрольних експериментів» і навмисно активно таранила людей у Франції, Бельгії, Італії, Росії, Польщі та Лівані. Для того, щоб забезпечити репрезентативну міжнародну вибірку, я ще й штовхала туристів різної національності (американців, німців, японців, іспанців, австралійців, скандинавів), яких відслідковувала у туристичних пастках Лондона та Оксфорда. Лише в японців (як несподівано!) я виявила щось схоже на наш перепрошувальний рефлекс, та з ними навдивовижу складно експериментувати — надто вже вправно ухиляються від зумисних наскоків[45]. Не те, щоб зіткнення з представниками інших національностей були неприємними чи ми розходились непривітно, ні, більшість казали «Обережно!» чи «Стережись!» (або ж відповідник рідною їм мовою), багато хто реагував привітно, простягав руку допомоги, щоб не дати мені впасти, іноді, перш ніж рушити далі, вони співчутливо перевіряли, чи я не поранилася. Та скидається на те, що автоматична відповідь «перепрошую» притаманна лише англійцям.
44
Якби ви хотіли випробувати цей метод на собі, то найкраще, як я з’ясувала, вдати, буцімто щось шукаєш у сумочці: я опускаю голову додолу, волосся затуляє очі, але я все одно бачу «ціль» і вираховую траєкторію, щоб буцнутись легенько, і водночас щоб це все виглядало, ніби я дійсно забарилася з сумкою.
45
Мені розповіли про крос-культурні дослідження пішоходів, так-от, японці набагато вправніше уникають штовханини в громадських місцях, аніж будь-хто у світі. Тож це не просто плід моєї уяви.