Відчуття домашнього затишку і захищеності, яке нам дає авто, однак, спонукає до ще більш викличної поведінки. Навіть ті англійці, які зазвичай доволі ввічливі, якось непомітно скочуються до грубих жестів, образливих коментарів та погроз іншим учасникам дорожнього руху. Захищені бульбашкою нашого авта, ми говоримо таке, на що б ніколи не наважилися за межами захисного обладунку.
Свавілля на дорогах і «Ностальгія за старими добрими часами»
Попри всі перелічені огріхи, більшість іноземців визнають, що здебільшого англійці — надзвичайно ввічливі водії. Власне, багатьох туристів дивує, навіть смішить, коли в газетах пишуть про «епідемію» небувалого «свавілля на дорогах». Один здивований турист, що з’їздив півсвіту, так і спитав: «Вони що, ніколи не були за кордоном? Вони хіба не розуміють, які тут ввічливі та помірковані водії? Особливо, якщо порівняти з водіями в інших країнах світу». А ще один сказав: «І це ви називаєте “свавіллям на дорогах”? Якщо хочете побачити свавілля, то їдьте до Америки, Франції чи Греції! Чорт, та куди завгодно, тільки не до Англії! Те, що ви звете “свавіллям на дорогах”, — це просто ідеальний дорожній рух!» «Це так по-англійськи, — сказав мені якось друг-іммігрант, проникливий англофіл. — Всього декілька аварій, де парі водіїв урвався терпець і вони відлупили одне одного, а ви вже й роздули трагедію всенародного масштабу — ой, ой, новий недуг підкосив країну, небезпечно покидати домівки, жорстокі маніяки розгулюють вулицями… Та це смішно. Англійці — найправильніші та найввічливіші водії у всьому світі. Та ви все одно зчиняєте ґвалт на рівному місці, буцімто країна занепадає і розвалюється».
І він має рацію. Англійці таки справді страждають на певний синдром «ностальгії за старими добрими часами». Ми переконані, що навколо тотальна «зрада»: країна от-от зійде на пси, що все не так, як колись, що шляхетне серце Англії, наші символи (такі як паб, черга, спортивний дух, монархія, ґречність) занепали або у процесі занепаду.
Вся правда про «свавілля на дорогах» криється в тому, що люди — це такі тварини із загостреним територіальним інстинктом, а автомобіль — наш «дім на колесах» — це особливий вид території. Тож захисні реакції загострюються, коли ми відчуваємо, що нашій території щось чи хтось загрожує. Однак, так зване «свавілля на дорогах» — це універсальний феномен, і, як це не дивно, в Англії, попри сенсаційні заголовки у пресі, «зрада» поширена значно менше і виявлена значно м’якше, аніж в інших країнах світу.
Я не дуже охоче вихваляю англійців і завжди обережно додаю з десяток несміливих «але», адже, як показує досвід, оди англійцям — опубліковані чи сказані десь у приватній розмові — незмінно провокують набагато більше суперечок та спростувань, аніж критичні зауваження на адресу англійців. Коли я критикую або ж навіть відверто ганьблю ті чи інші аспекти англійської культури та поведінки, усі журно підтакують, іноді як аргументи навіть наводять приклади з власного досвіду. Вихваляння, хай і несміливі та скупі, завжди викликають несприйняття: мені кажуть, що я дивлюся на світ крізь рожеві окуляри, і невпинно бомбардують контраргументами. Усі норовлять розповісти історію з життя або навести статистичні дані, які спростовують мої припущення і доводять, що англійці просто нестерпні і дуже неприємні.[50]
Частково це пояснюється тим, що соціологи, на думку загалу, мали б вивчати проблеми (девіації, дисфункції, аномалії, збої та інші страхітливі речі, що закінчуються на — ), а я, вивчаючи усілякі позитивні речі, не дотримуюся неписаного професійного правила. Дуже дивно, чому лише непатріотично налаштовані англійці опонують моїм позитивним висновкам про націю. Іноземні журналісти, яким я даю інтерв’ю, або ж туристи, гості та іммігранти, з якими я просто балакаю, навпаки, тішаться, коли я кажу, що англійці таки мають гарні, а то й варті усілякого захоплення, риси характеру. Самі ж англійці, здається, просто неспроможні змиритися з цим фактом: найменший натяк на комплімент викликає скептичне і бурхливе заперечення. На превеликий жаль, я не можу затаїти відкриття на догоду буркотливим песимістам із занепадницькими настроями — їм доведеться таки ковтнути ложку справедливої похвали.
50
Я зауважила, що ліве крило політикуму схильне думати, що ми завжди були неприємними та огидними (вони апелюють до колоніальної історії, вікторіанського лукавства і т. д., і т. д.), а ті з правого крила, навпаки, кажуть, що ми тільки тепер «пустилися берега» (вони згадують про 1930-ті, 1940-ві та 1950-ті роки), а раніше в нас були гарні манери, честь, гідність і паспорти в твердих синіх обкладиночках.