Якщо вже геть по-чесному, то я трохи покривила душею, коли сказала, що табу на розмови підпорядковуються «внутрішній логіці». Таки-так, — табу мають стосунок, на «основоположному» рівні, до правил приватності, скромності та ввічливого егалітаризму. Однак за такою аналогією антропологи завжди пояснюють найдивніші ірраціональні вірування та гротескні ритуали племен чи груп, вивченням яких вони займаються. Вірування чи ритуали можуть, на перший погляд, здатись ірраціональними (або навіть відверто тупими та жорстокими), однак ці ритуали, вірування та цінності органічно вписуються в систему культури загалом і набувають змісту. Завдяки цьому невеличкому фокусові ми, антропологи, можемо знайти «внутрішню логіку» навіть у найабсурдніших, зовсім безглуздих ідеях та звичаях, починаючи з чаклунства та заклинальних танців для виклику дощу і закінчуючи обрізанням жінок. Звісно, що «внутрішня логіка» здатна пояснити чимало, і нам насправді важливо розуміти, чому люди поводяться так, а не інакше. Та розуміння причин не робить ці ритуали менш безглуздими.
Безперечно, я не порівнюю табу на розмови про гроші із обрізанням жінок. Мені йдеться про те, що іноді антропологи мають грати чесно і визнати, що деякі племінні вірування та ритуали дивні і, можливо, вони ще й спричиняють клопіт самому народові. Ідіотське табу, яке я тут безжально розкритикувала, є неписаним правилом моєї рідної культури, і я сама — сліпо і по-рабськи — його дотримуюся. Тож нема підстав закидати мені ані етноцентризм, ані колоніалізм, ані нав’язливе опікунство (на мові антропологів — це все синоніми до богохульства, за яке можуть миттю відлучити від церкви).
Різновиди розмов про гроші та Йоркширська інверсія
Табу на розмови про гроші — це винятково англійський поведінковий код, та не всі його дотримуються. Існують дуже різні варіації правила: англійцям з Півдня зазвичай важче даються розмови про гроші, аніж тим з Півночі, середні класи та верхи більше ніяковіють, аніж представники робочого класу. І, дійсно, в сім’ях середнього та вищого класів дітей вчать, що розмовляти про гроші — це «вульгарно» і «по-простацьки».
У діловому світі дотримання табу прямо пропорційно залежить від статусу: керівникам та представникам верхніх ешелонів бізнесової ієрархії, з якого б регіону вони не походили і до якого б класу не належали, важче даються розмови про гроші. Вихідці з робочого класу і англійці з Півночі не особливо страждають на цей недуг і не мають «природної» бентеги через гроші, принаймні на початках кар’єри, але як тільки вони починають підійматись по соціальній драбині, так одразу беруть за звичку ніяковіти та соромитись, жартувати вибачливо, зволікати і всіляко оминати тему грошей.
Одначе, в нас є цілий бастіон опору в Йоркширі — жителі цього графства пишаються своєю прямолінійністю, відкритістю та різкою манерою спілкування, особливо на теми, які манірним та лякливим англійцям з Півдня створюють чималі незручності, — зокрема на тему грошей. Ось приклад, який йоркширці люблять наводити, щоб проілюструвати свій стиль спілкування — ніяких дурниць, ніяких реверансів. Діалог між комівояжером та крамарем, обидвоє з Йоркширу:
Комівояжер (заходить до крамниці): «Owt?»
Крамар: «Nowt».[52]
Комівояжер йде геть.
Певна річ, це карикатура, і пересічний йоркширець навряд чи різкіший у спілкуванні за пересічного англійця з Півночі. Карикатура карикатурою, але чимало йоркширців так себе бачать і на вуха стають, щоб відповідати амплуа зухвальця. Гордовитий йоркширський бізнесмен не буде ходити околяса, не буде придумувати евфемізми і викручуватися, як це зазвичай роблять англійці, він із насолодою збоченця переступить через табу на розмови про гроші і спитає прямо, без жартів та преамбул: «Гаразд, і скільки мені це коштуватиме?».