Наше кохання, чи, точніше, наші побачення з Готон незабаром закінчилися, на щастя для неї і для мене. Мої стосунки з мадемуазель Вюльсон не були такі небезпечні, але й вони закінчилися катастрофою, хоча тривали дещо довше. Кінець подібних історій завжди повинен здаватися дещо романтичним і давати привід для здивованих вигуків. Хоча мої стосунки з мадемуазель Вюльсон і не мали такого гострого характеру, вони були, мабуть, привабливішими для мене. Я ніколи не міг розлучитися з нею без сліз: просто дивно, яку гнітючу порожнечу я відчував у розлуці з нею. Я міг говорити і думати тільки про неї: я щиро і гірко шкодував про неї, але я думаю, що по суті цей героїчний жаль стосувався не її одної; сам того не помічаючи, я шкодував почасти і за тими розвагами, центром яких була вона. Щоб пом’якшити гіркоту розлуки, ми писали одне одному патетичні листи, які могли б зворушити і камінь. Нарешті, мені була виявлена найвища честь: вона не витримала і приїхала до мене в Женеву. Цього разу моя голова запаморочилась остаточно. Я сп’янів і збожеволів на ті два дні, які вона провела в Женеві. Коли вона поїхала, я хотів кинутися за нею в воду, і ще довго повітря сповнювали мої крики. Через тиждень вона надіслала мені цукерки і рукавички; це здалося б мені дуже люб’язним, якби я не дізнався в той самий час, що вона вийшла заміж і що подорож, якою вона вшанувала мене, була здійснена заради купівлі вінчальної сукні. Я не описуватиму своєї люті, її легко собі уявити. У своєму шляхетному гніві я присягнувся ніколи більше не зустрічатися з віроломною, думаючи, що це буде для неї найжахливішим покаранням. Але вона не померла від цього. Двадцять років по тому я поїхав до батька і, катаючись з ним по озеру, запитав його, хто були ті жінки в човні, що виднівся недалеко від нас. «Як! – сказав мені батько, усміхаючись. – Серце нічого не говорить тобі? Це твоя давня любов: пані Крістен, колишня мадемуазель Вюльсон». Я здригнувся, почувши це майже забуте ім’я, але наказав човняру повернути в інший бік; хоча мені було б тепер легко відомстити їй, але я визнав, що не варто знов починати із сорокарічною жінкою сварку, почату двадцять років тому.
Так витрачався на дурниці найдорогоцінніший час мого дитинства, поки було вирішено, куди мене прилаштувати. Після довгих розмов про необхідність дати хід моїм природним схильностям, вибір було зроблено на користь того, що найменше їм відповідало, і мене помістили до пана Масрона, міського секретаря суду, щоб я вивчився у нього, за словами дядька Бернара, корисного ремесла крючкотвора. Це слівце мені страшенно не подобалося; надія заробляти гроші не в надто гідний спосіб дуже слабо тішила мій гордий дух. Саме заняття здавалося мені нестерпно нудним. Необхідність сидіти на місці й підкорятися довершили мою огиду до нього, і я входив до контори із жахом, що зростав з кожним днем. Масрон, зі свого боку, був незадоволений мною, ставився до мене з презирством, без кінця дорікав мені у млявості, дурості і повторював, що дядько запевняв його, ніби я «вмію все», а насправді я не вмію нічого, що йому обіцяли гарного хлопця, а прислали віслюка. Нарешті мене з ганьбою вигнали з контори за тупість, і клерки Масрона заявили, що я придатний лише для роботи напилком.
Так і визначилося моє покликання. Мене віддали в учні, але не до годинникаря, а до гравера. Зневага секретаря мене вкрай принизила, і я підкорився без нарікань. Мій новий хазяїн, пан Дюкомен, був молодий, грубий і жорстокий; цій людині вдалося дуже швидко остаточно затьмарити яскравість мого дитинства, огрубити мій привітний і жвавий характер і звести мене, морально і матеріально, до мого справжнього стану підмайстра. Латина, античність, історія були надовго забуті, я вже і не згадував про існування римлян. Коли я відвідував батька, він не впізнавав у мені свого кумира, я вже не був галантним Жан-Жаком з дамами і добре розумів, що пастор Ламберсьє та його сестра тепер не впізнали б у мені свого учня. Мені соромно було стати перед ними, і з тих пір я їх більше не бачив. Найпорочніші схильності і низькі пустощі змінили мої колишні забави. Незважаючи на порядне виховання, в мені, мабуть, були сильні й погані схильності, бо моє падіння відбулося швидко і без зусиль. Ніколи ще скоростиглий Цезар не ставав так стрімко Ларідоном.[21]
Само по собі ремесло мене не відштовхувало: я любив малювання, і робота різцем мені теж подобалась. У годинниковому ремеслі від гравера не вимагається великих талантів, і я сподівався швидко добитися досконалості. Можливо, я його і досягнув би, якби грубість хазяїна й надмірне примушення не відвертали мене від праці. Я відбирав у неї час, використовуючи його на такі самі заняття, але які мали для мене привабливість свободи. Я гравіював медальки для ігор з товаришами і рицарські ордени. Хазяїн застав мене за цією підпільною роботою і побив, звинувативши в тому, що я намагався підробляти монети, позаяк наші медалі прикрашалися гербом республіки. Можу присягнутися, що я й не думав про фальшиві гроші і ще менше – про справжні. Я куди краще знав, як робити римські аси,[22] ніж монети у три су.