Поганий стан мого здоров’я став першою темою нашої розмови. Усі знали, що я хворий і їду в Монпельє; і, мабуть, вигляд мій і мої манери не говорили про мене, як про розпусника, оскільки, як незабаром з’ясувалося, ніхто не запідозрив мене в тому, що я їду в Монпельє пройти банний курс лікування.[101] Хоча хвороба – не надто утішлива рекомендація для чоловіка в очах дам, вони, одначе, мною зацікавилися. Вранці вони довідувалися про моє здоров’я і запрошували мене випити шоколаду, розпитували, як я провів ніч. Якось, дотримуючись своєї похвальної звички говорити не думаючи, я відповів, що не знаю. Така відповідь змусила їх вважати мене божевільним: вони почали придивлятися до мене уважніше, і така прискіпливість мені зовсім не зашкодила. Я чув, як одного разу пані де Коломб’є сказала своїй подрузі: «Йому бракує світськості, але він милий». Це зауваження дуже мене підбадьорило, і я справді став милим.
При ближчому знайомстві довелося розповісти про себе. Це бентежило мене, оскільки я чудово розумів, що в товаристві світських жінок слово «новонавернений» уб’є мене в їхніх очах. Не знаю чому, але я вирішив видати себе за англійця, якобіта,[102] і мені повірили. Я назвався Дадлінґом, так мене й стали називати. Але один клятий старий, маркіз де Торіньян, що був там, так само хворий, як і я, і до того ж страшенно буркотливий, надумав затіяти розмову з паном Дадлінґом. Він заговорив зі мною про короля Якова, про претендента, про колишній Сен-Жерменський двір. Я був як на голках, бо про все це я знав тільки ту дещицю, що вичитав у графа Гамільтона та з газет; а проте мені вдалося добре скористатися своїми бідними знаннями і виплутатися з халепи. На щастя, нікому не спало на думку розпитувати мене про англійську мову, з якої я не знав жодного слова.
У цьому товаристві всі симпатизували одне одному і з жалем чекали, коли їм доведеться розлучитися. Ми повзли повільно, як черепахи. У неділю ми опинилися в Сен-Марселені. Пані де Ларнаж захотіла піти до меси, я пішов разом з нею, і це трохи не зіпсувало всю справу. Я поводився як завжди. З мого скромного і стриманого вигляду вона прийняла мене за святенника і склала про мене вельми невтішну думку, як вона сама призналася мені через два дні. Мені довелося бути надалі дуже люб’язним, щоб загладити це прикре враження, чи, точніше, пані де Ларнаж, як жінка досвідчена і не охоча відмовляти собі в задоволенні своїх примх, вирішила ризикнути і зробити перший крок, щоб подивитися, як я вийду із становища. І вона зробила багато кроків мені назустріч, до того ж таких сміливих, що я, далеко не переоцінюючи своєї зовнішності, вирішив, що вона глузує з мене. Яких тільки дурниць не накоїв я через свою дурість, я поводився гірш, ніж маркіз із «Спадщини».[103] Що більше вона кокетувала зі мною, то дужче утверджувався я в своїй думці. І собі, і їй я говорив зітхаючи: «Ох, якби все це було правдою! Я був би найщасливішим зі смертних!» Думаю, що моя недосвідченість лише підхльостувала її примху, вона нізащо не хотіла зазнати невдачі.
У Романі ми залишили пані де Коломб’є з усім її почтом і дуже поволі і найприємнішим чином продовжували шлях утрьох: пані де Ларнаж, маркіз де Торіньян і я. Маркіз, хоча і старий і буркотливий, був, проте, досить доброю людиною, але, як мовиться, не любив жувати хліб, чуючи запах смаженого. Пані де Ларнаж так мало приховувала свою прихильність до мене, що він помітив це швидше, ніж я сам, і його їдкі сарказми повинні були б принаймні додати мені впевненості в собі, про яку я не смів і мріяти, бачачи ласкавість жінки, якби я з якоїсь примхи думки, на яку тільки я і здатний, не уявив, що вони обоє змовилися посміятися з мене. Ця безглузда думка остаточно перевернула все в моїй голові і змусила мене грати та надала мені найдурнішого вигляду. Не розумію, чому пані де Ларнаж не відштовхнула моя похмурість і вона не прогнала мене з найбільшим презирством. Але вона була розумна жінка і чудово бачила, що в моїх вчинках більше дурості, ніж холодності.
Нарешті їй вдалося, хоча й не без труднощів, змусити мене зрозуміти її. Ми вирішили пообідати у Валансі і, відповідно до нашого похвального звичаю, пробули там до вечора. Ми зупинилися за містом у готелі «Сен-Жак». Я завжди пам’ятатиму цей готель і кімнату, яку винаймала пані де Ларнаж. Після обіду вона захотіла прогулятися: вона знала, що маркіз поганий ходак, і це була слушна нагода залишитися наодинці зі мною, чим вона твердо вирішила скористатися, не бажаючи марнувати час, якого залишалося небагато. Ми прогулювалися уздовж ровів, що оточували місто. Там я знову почав довгу історію своїх хвороб; вона відповідала таким ніжним тоном і так притискала мою руку до свого серця, що тільки моя надмірна дурість заважала мені перевірити на ділі її щирість. Найзабавніше було те, що я сам був надзвичайно схвильований. Я вже говорив, що вона була привабливою, а любов зробила її чарівною і наділила її блиском першої молодості, вона кокетувала з таким мистецтвом, що могла б полонити найдосвідченішого чоловіка. Я почував себе дуже ніяково і щохвилини готовий був відкинути будь-яку несміливість, але боязнь образити її чи розсердити і ще більший страх бути висміяним і зганьбленим, можливість почути за обідом, як безжальний маркіз привітає мене з моєю заповзятливістю, стримували мене. Я обурювався на свій безглуздий сором, але не міг подолати його. Я був, як на тортурах. Облишивши свої промови Селадону і відчуваючи, які вони недоречні в таку хвилину, я мовчав, не знаючи, що робити і що сказати, у мене був похмурий вигляд, – одне слово, я робив усе, щоб накликати на себе гнів, якого так боявся. На щастя, пані де Ларнаж була людяніша. Вона несподівано урвала цю мовчанку, обійнявши мене рукою за шию, і в ту ж мить її губи, притиснувшись до моїх, сказали мені все дуже ясно, щоб я міг помилятися й далі. Криза була якнайдоречніша. Я став люб’язним. Час було це зробити! Вона розбудила в мені ту довіру, брак якої завжди заважав мені бути природним. Я став самим собою. Ніколи ще мої очі, почуття, серце і мої губи не говорили так красномовно, ніколи ще я так повно не загладжував своїх помилок, і якщо ця маленька перемога і коштувала пані де Ларнаж деякого клопоту, я маю підстави думати, що їй не довелося пошкодувати про це.
102
Якобіти – прихильники англійського короля Іакова ІІ (1685–1688), сина страченого Карла І Стюарта, який наполегливо намагався впроваджувати політику абсолютизму, спираючись на підтримку аристократів-землевласників та католицьку церкву. В 1688 р. був змушений віддати престол Вільгельму Оранському. В результаті цієї «славної революції» (за термінологією англійської буржуазії) було встановлено парламентський устрій, що представляв союз аристократів-землевласників та торгово-промислової буржуазії.
103
Мова йде про соромливого закоханого з комедії П’єра де Маріво (1688–1763) «Les legs».
У комедії П’єра де Маріво «Le legs» (у російському перекладі «Заповіт, або Хто кого перехитрить», 1736 р.) маркіз не може вирішити питання, чи освідчитися графині і тоді віддати зі спадщини свого батька 200 000 франків кузині (Гортензії), чи одружитися з Гортензією і зберегти гроші. Поради він просить у тої ж таки графині. Усі розмови між ними на тему взаємних почуттів відбуваються занадто завуальованими словами, від чого непорозуміння тільки зростає. У відчаї маркіз робить пропозицію кузині. Але майстерні каламбури маркізи змушують його таки освідчитися їй, і комедія закінчується возз’єднанням усіх закоханих.