Я приблизно мав необхідні знання, щоб стати наставником дітей, і думав, що маю також талант вихователя. Але рік, проведений у пана де Маблі, переконав мене в протилежному. Природна м’якість, можливо, і зробила б мене придатним до цього заняття, якби не порушувалася бурхливими нападами запальності. Поки все йшло добре і я бачив успішність своїх зусиль і турбот, яких не шкодував, я був ангелом. Але я ставав дияволом, коли все йшло не так. Якщо мої учні не розуміли мене, я втрачав самовладання, а якщо вони виявляли впертість, я готовий був їх убити – але це не кращий спосіб зробити їх розсудливими і слухняними.
У мене було двоє учнів, дуже різних за вдачею. Один з них, хлопчик восьми-дев’яти років, на ім’я Сен-Марі, був гарний із себе, досить розумний, досить жвавий, пустотливий, хитрий, але веселий. Молодшого звали Кондійяк, і він здавався майже дурнем, роззявою, упертим, як мул, не здатним нічого навчитися. Можна уявити собі, що мені доводилося нелегко з такими вихованцями. Можливо, я добився б успіху з допомогою терпіння і самовладання, але за браком того й іншого я не добився нічого похвального, і мої учні йшли поганим шляхом. Мені вистачало старанності, але бракувало витримки і розсудливості. Я використовував лише три засоби, завжди даремні і часто згубні в поводженні з дітьми: я звертався до почуттів, до міркувань і до гніву. Я міг до сліз розчулитися із Сен-Марі, прагнучи зворушити і його, наче дитина здатна до справжніх сердечних переживань. Я пнувся із шкіри, намагаючись усілякими доводами переконати його, ніби він міг зрозуміти мене, і, оскільки іноді він досить тонко мені заперечував, я сприймав його і справді за розумну істоту, тоді як він був просто резонером. Маленький Кондійяк був ще важчим учнем, тому що нічого не розумів, нічого не відповідав, залишався до всього байдужим, був неймовірно упертий і найбільше торжествував наді мною в ті хвилини, коли доводив мене до сказу. Тоді він перетворювався на мудреця, а я ставав дитиною. Я бачив усі свої помилки, відчував їх, вивчав схильності своїх учнів, чудово їх розумів, і, думаю, їм жодного разу не вдалося обдурити мене. Але яка мені була користь від того, що я бачив хворобу, якщо я не спроможний був знайти від неї ліків? Все помічаючи, я нічого не міг удіяти, а якщо й робив, то саме те, чого не слід було робити.
Сам я встигав не краще за своїх учнів. Пані Дейбан рекомендувала мене пані де Маблі і просила її навчити мене гарних манер і світського тону. Пані де Маблі потурбувалася про це і захотіла, щоб я навчився приймати її гостей. Але я робив це так невміло, так ніяковів, був такий дурний, що вона злякалась і відмовилася від свого наміру. Це не завадило мені, своїм звичаєм, закохатися в неї. Я робив досить багато для того, щоб вона це помітила, але не наважувався освідчитися їй. Вона не хотіла робити які-небудь кроки в цьому напрямі, а я тільки кидав на неї млосні погляди і зітхав; та незабаром мені це надокучило, бо я зрозумів, що це ні до чого не приведе.
У матусі я назавжди позбувся звички до дрібних крадіжок, тому що все було до моїх послуг, і мені не було потреби красти. До того ж високі принципи, які я виховав у собі, повинні були віднині поставити мене вище від подібних низьких вчинків, і, безумовно, з того часу я не опускався до них; але так було не тому, що я навчився перемагати спокуси, а тому, що зникли спонукання для них, і я боюся, що почав би красти, як у дитинстві, якби відчував ті самі бажання. У цьому я переконався, живучи у пана де Маблі. Оточений дорогими дрібничками, я навіть не звертав на них уваги, хоча поцупити їх було б неважко. Я хотів придбати тільки дуже добре біле вин Арбуа, кілька склянок якого, випитих мною за обідом, дуже мені сподобалися. Воно було трохи каламутне; я думав, що можу очищати вино, похвалився цим, і мені доручили робити це. Я почав очищати вино і зіпсував, але тільки колір. Його все-таки було приємно пити, і завдяки випадку я час від часу брав по кілька пляшок, щоб посьорбувати його собі на втіху у своїй маленькій кімнаті.
На жаль, я ніколи не міг пити і водночас нічого не їсти. Як же зробити, щоб мати хліб? Неможливо було залишати його про запас. Посилати лакеїв купувати його означало б виказати себе і майже образити господаря дому. Купувати сам я не наважувався. Хіба міг поважний пан, при шпазі, йти до булочника по кусень хліба? Нарешті я згадав дотеп однієї принцеси, якій сказали, що в її селян немає хліба; вона відповіла: «Нехай їдять бріоші![106]» І я почав купувати бріоші. Але скільки труднощів, щоб зробити це! Вийшовши сам з цією метою, я обходив іноді все місто, проходячи мимо тридцяти кондитерів, перш ніж зайти до кого-небудь. У крамниці неодмінно мав бути тільки один булочник і до того ж з привабливою для мене фізіономією, щоб я насмілився переступити поріг. Та коли я отримував нарешті дорогу маленьку бріош і, зачинившись у кімнаті, діставав з глибини шафи пляшку вина, – то які приємні ковтки робив я наодинці, читаючи кілька сторінок роману! Читання за їжею – завжди було моєю фантазією за відсутності співрозмовника: це заміна товариства, якого мені бракувало. Я ковтав по черзі то шматок хліба, то сторінку, немов моя книга обідала разом зі мною.
106
Бріош – здобний хлібець, за вартістю дорожчий за звичайний білий хліб. Фраза Руссо «Нехай їдять бріоші!» стала афоризмом. У Руссо її виголошує молода французька принцеса, яку асоціювали пізніше з Марією-Антуанеттою, що порушує історичну правдоподібність, оскільки до Франції Марія-Антуанетта прибула лише в 1770 р. Ставши королевою Франції, вона отримала прізвисько «мадам Дефіцит». Фразеологічний зміст фрази виражає відчуженість влади від реальних проблем простого народу.