Всі папери, які я зібрав, щоб заповнити прогалини своєї пам’яті, перейшли до інших рук і вже не повернуться до мене. У мене є тільки один вірний поводир, на якого можу розраховувати, – це ланцюг почуттів, які відмічали послідовний хід мого існування, а отже, і тих подій, що породжували їх або ставали їхнім наслідком. Я легко забуваю нещастя, але не можу забути свої помилки і ще менше – свої добрі почуття. Пам’ять про них дуже мені дорога і ніколи не зникне з мого серця. Я можу пропустити якісь факти, переставити їх місцями, переплутати числа, але не можу помилитися в тому, що я відчував, або забути про свої вчинки, викликані тим чи іншим душевним станом. Але ж саме про це я й розповідаю. Мета моєї сповіді – показати мій внутрішній світ у всі періоди життя. Я обіцяв написати правдиву історію своєї душі, і для цього не потрібні документи, мені досить, як я робив це й досі, заглянути якнайглибше в самого себе.
Проте є, на щастя, період у шість чи сім років, про який я маю в своєму розпорядженні надійні дані у вигляді переписаної збірки листів, оригінали яких зберігаються у Дю Пейру. Ця збірка, що закінчується 1760 роком, охоплює весь час мого перебування в Ермітажі й великого розладу з моїми так званими друзями – пам’ятна епоха мого життя, що стала джерелом всіх інших моїх нещасть. Що стосується справжніх листів пізнішого часу, які залишаються в мене у дуже незначній кількості, то, замість того щоб переписати їх у вигляді продовження збірки, дуже об’ємної, щоб я міг сподіватися відвернути від них увагу моїх аргусів,[107] я вставлятиму їх у цю працю щораз, як мені здасться, що вони можуть внести деяку ясність на мою користь чи навпаки. Адже я не боюся, що читач забуде, що я пишу свою «Сповідь» не з метою виправдати себе; але він не повинен також чекати, що я замовчуватиму правду, коли вона говорить на мою користь.
У цілому ж друга частина може зрівнятися з першою тільки за своєю правдивістю і перевищує її тільки важливістю подій. У всьому іншому вона поступається першій. Я писав першу частину з великою втіхою, з доброзичливістю, у зручній обстановці – у Вуттоні[108] або в замку Трі, і все, про що я згадував, давало мені радість. Я щоразу з новою втіхою повертався до спогадів і міг спокійно виправляти свої описи доти, поки залишався ними задоволений. Тепер моя пам’ять і розум ослабіли і роблять мене майже нездатним ні до якої роботи. Я беруся до цієї праці над силу, примушуючи себе, і серце моє стискається від туги. Мені доведеться згадувати про нещастя, зради, підступність, поринути в сумні спогади, що крають мою душу. Як хотілося б поховати в мороці часу те, про що мені доведеться розповісти; але, вимушений говорити проти своєї волі, я повинен ховатися, хитрувати, намагатися обманути, принижуватися до таких вчинків, для яких я найменше був придатний з самого народження.
Стеля наді мною має очі, стіни навколо мене мають вуха. Оточений шпигунами і наглядачами, ворожими і пильними, у постійній тривозі і неспокої я поспіхом накидаю на папір кілька уривчастих слів, які ледве маю час прочитати, не те що виправити. Я знаю, що, незважаючи на численні перешкоди, які безперервно зводять навколо мене, вони завжди бояться, що правда просотається через яку-небудь щілинку. Що мені зробити, щоб допомогти їй пробитися? Я прагну цього без особливої надії на успіх. Хай читач вирішить, чи можна з усього цього скласти приємну картину і надати їй привабливого колориту. Тому я попереджаю тих, хто захоче прочитати мою книгу, що врятувати їх від нудьги зможуть тільки бажання до кінця пізнати людину і щира любов до справедливості та істини.
У першій частині я зупинився на тому, як зі смутком у душі вирушав до Парижа, залишаючи своє серце в Шарметі, збудувавши там свій останній надхмарний замок, мріючи з часом принести до ніг матусі зібрані мною скарби і розраховуючи на свою нотну систему як на дійсне багатство.
Я зупинився на деякий час у Ліоні, щоб побачити своїх знайомих, заручитися деякими рекомендаційними листами до Парижа і продати свої книги з геометрії, які захопив із собою. Всі добре мене прийняли. Пан і пані де Маблі були раді, побачивши мене, і кілька разів запрошували на обід. У них я познайомився з абатом де Маблі[109] й абатом де Кондійяком,[110] які приїхали відвідати свого брата. Абат де Маблі дав мені рекомендаційні листи до Парижа, серед інших – до пана де Фонтенеля та графа де Кейлюса.[111] Знайомство і з тим і з тим було мені дуже приємне, особливо з першим, який до самої своєї смерті не переставав виявляти до мене свою дружбу і в розмовах наодинці давав поради, якими мені слід було б скористатися краще.
107
108
Вуттон – помістя в Англії, де Руссо проживав з 1766-го по 1767 р., переховуючись від переслідування з боку влади Франції та Швейцарії. Існують свідчення, що Руссо почав писати «Сповідь» саме в цьому місці у 1766 р. та продовжив роботу над нею у принца Конті в замку Трі, поблизу Парижа, в 1767 р. Друга частина була написана в 1769-му та 1770 рр. в Бургуене та Монконе, в Дофіне.
109
Абат Габріель Бонно де Маблі (1709–1785) – французький просвітитель, соціальний філософ, автор праць з міжнародного права, соціально-політичних питань (розвивав ідеї Руссо) та історії. Був братом Кондільяка та кузеном д’Аламбера.
110
Кондільяк Етьєн Бонно де (1715–1780) – один з провідних філософів-енциклопедистів, автор «Трактату про відчуття» та «Логіки». Старший брат Кондільяка та де Маблі, про якого іде мова, був суддею.
111
Граф де Кейлюс (1692–1765) – французький археолог, з 1741 р. член Паризької академії живопису та скульптури, з 1742 р. член Академії надписів, відомий майстер гравюри, допомагав молодим обдарованим людям.