Я навідав пана Борда,[112] з яким познайомився давно і який часто робив мені послуги, до того ж дуже охоче і з великою радістю. Борд залишився вірним собі і цього разу. Він допоміг мені продати книжки, дав мені від себе і дістав від інших гарні рекомендації до Парижа. Я провідав пана інтенданта, знайомством з яким був зобов’язаний панові Борду і якому, в свою чергу, зобов’язаний знайомством з герцогом Рішельє,[113] що в той час був проїздом у Ліоні. Пан Паллю познайомив мене з ним. Герцог Рішельє ласкаво прийняв мене і запросив бувати у нього в Парижі, що я кілька разів і зробив; але це високе знайомство, про яке мені доведеться часто говорити згодом, не дало мені ніякої користі.
Я знову зустрів музиканта Давида, який допоміг мені у скруті під час однієї з колишніх моїх подорожей. Він позичив мені, чи подарував, шапку і панчохи, яких я так і не віддав йому, та він і не вимагав цього, хоча ми потім часто зустрічалися. Втім, я зробив йому згодом приблизно рівноцінний подарунок. Я зобов’язаний був би зробити значно більше, але мова йде не про те, що я мав зробити, а про те, що я зробив, а це, на жаль, не одне і те саме.
Я побачив шляхетного і щедрого Перрішона, ще раз відчувши на собі його звичну великодушність; він зробив мені такий самий подарунок, як зробив раніше милому Бернару, заплативши за моє місце в диліжансі. Я відвідав хірурга Парізо, найкращого і найблагодійнішого з людей, бачив його милу Годфруа, котру він утримував уже десять років і чия лагідність і сердечна доброта, власне, й складали всі її чесноти, але котру не можна було не бачити без жалю чи залишити без розчулення. Річ у тім, що вона була на останній стадії сухот, від яких незабаром і вмерла. Ніщо так не показує справжні схильності людини, як її прихильності.[114] Побачивши лагідну Годфруа, ви знайомилися з добрим Парізо.
Я дуже зобов’язаний усім цим чесним людям. Згодом я закинув знайомство з ними, звичайно ж, не з невдячності, а через непереборні лінощі, які часто давали привід звинувачувати мене в невдячності. Пам’ять про їхні послуги ніколи не полишала мого серця, але мені легше було б на ділі доводити їм свою вдячність, ніж висловлювати її. Акуратне листування було мені завжди не під силу: якщо я відкладаю відповідь, сором і невміння загладити свою провину змушують мене посилювати її, і я зовсім перестаю писати. Ось чому я зберігав мовчання і, здавалося, забув геть усіх. Парізо і Перрішон навіть не звертали на це уваги, і їх ставлення до мене залишилося тим самим; але через двадцять років на прикладі пана Борда буде видно, до якої мстивості може довести самолюбність розумну людину, коли вона відчуває, що на неї не зважають.
Перш ніж покинути Ліон, я повинен згадати ще про одну симпатичну особу, з якою я зустрівся з величезною втіхою і яка залишила в моєму серці найніжніші спогади. Це мадемуазель Серр, про котру я говорив уже в першій частині. Знайомство з нею я поновив у де Маблі. Під час цієї подорожі, маючи багато вільного часу, я бачився з нею частіше. Моє серце захопилося нею, і є деякі підстави думати, що й вона була не зовсім байдужа до мене; але вона виявляла мені стільки довіри, що це відбирало у мене будь-яке бажання зловжити нею. У неї не було нічого, у мене – ще менше; наші становища були дуже схожі, щоб ми могли з’єднатися, а зважаючи на прагнення, що керували мною, я був дуже далекий від думки про одруження. Вона повідомила мене, що молодий негоціант на ім’я Женев начебто має намір одружитися з нею. Я бачив його у неї раз або двічі. Він здався мені людиною чесною, та його скрізь і вважали таким. Переконаний, що вона буде з ним щаслива, я хотів, щоб він з нею побрався, що він і зробив згодом. Щоб не заважати їхньому невинному коханню, я поквапився поїхати, побажавши цій чарівній дівчині щастя. Побажання мої були почуті, але, на жаль, лише на короткий час, тому що незабаром я довідався, що вона померла через два чи три роки після весілля. Протягом усього шляху я переймався своїм ніжним смутком і ось тоді відчув, що, коли й важко офірувати обов’язку і доброчесності, зате вони щедро винагороджуються солодкими спогадами, що залишаються глибоко в серці.
Скільки в мою попередню подорож Париж видався мені з непривабливого боку, стільки тепер я побачив його в блискучому світлі. Правда, цього не можна сказати про моє житло, бо за адресою, що її дав мені пан Борд, я оселився в готелі «Сен-Кентен», на вулиці Кордьє, поблизу Сорбонни. Погана вулиця, поганий готель, погана кімната. А проте там зупинялися такі поважні люди, як Ґрессе,[115] Борд, абати Маблі і де Кондійяк та багато інших. На жаль, нікого з них я там не зустрів, але зате я познайомився з паном де Бонфоном, дрібним дворянином, що дуже накульгував і корчив із себе пуриста, завдяки якому познайомився з паном Рогеном, тепер найдавнішим з моїх друзів, а через Рогена – з філософом Дідро, про котрого мені доведеться багато говорити згодом.
112
Борд Шарль (1711–1781) – член Ліонської академії, літератор, автор памфлетів, присвячених різним творам Руссо («Роздуми про науку та мистецтво», «Юлія, або Нова Елоїза»).
114
Принаймні, якщо він із самого початку не помилився у виборі, або якщо та, яку він покохав, не змінила потім своєї вдачі внаслідок надзвичайного збігу обставин, що само по собі цілком можливе. Якби це правило не допускало винятків, довелося б судити про Сократа по його дружині Ксантиппі, а про Діона по його другу Каліппусу, але це було б найнесправедливішою і найнеправильнішою думкою. Не треба, проте, робити образливих натяків про мою дружину. Вона, щоправда, обмеженіша й легковірніша, ніж я гадав, але своєю чистою, чудовою, простодушною вдачею цілком залужила на мою повагу, і я шануватиму її довіку.
115
Ґрессе Жан-Батист Луї (1709–1777) – французький письменник та драматург, автор сатиричної антирелігійної поеми «Вер-Вер», комедії «Злий» та ін.