Довго відкладаючи з дня на день цю жахливу необхідність, я нарешті набрався духу й пішов до пані де Безенваль. Вона прийняла мене дуже ласкаво. Коли пані де Брольї увійшла до її кімнати, вона мовила: «Доню моя, ось пан Руссо, про якого нам розповідав отець Кастель». Пані де Брольї похвалила мою книгу і, підвівши мене до клавесина, показала мені, що вона займалася ним. Поглянувши на стінний годинник і побачивши, що скоро проб’є годину, я зібрався йти. Пані де Безенваль мовила мені: «Вам дуже далеко додому, залишайтеся і пообідайте тут». Я не змусив себе упрохувати. Через чверть години я зрозумів з деяких слів, що вона пропонувала мені пообідати з її прислугою. Пані де Безенваль була дуже добра жінка, але обмежена, і дуже гордилася, що належить до родовитого польського дворянства; вона не розуміла, що талант треба поважати. Вона навіть судила про мене більше з моїх манер, ніж з костюму, який був хоча й простий, але дуже охайний і зовсім не говорив про мене як про людину, якій належить обідати в людській. Я дуже давно забув туди дорогу і не мав ніякого бажання згадати її знову.
Не показуючи своєї образи, я сказав пані де Безенваль, що згадав про одну невелику справу, через яку мені необхідно повернутись додому, і хотів піти. Пані де Брольї підійшла до матері і шепнула їй на вухо кілька слів, що вплинули на неї. Пані де Безенваль устала, щоб утримати мене, і мовила: «Я розраховую, що ви зробите нам честь пообідати з нами». Я вирішив, що безглуздо з мого боку розігрувати гордівника, і залишився. До того ж мене розчулила доброта пані де Брольї, і вона зацікавила мене. Мені було дуже приємно пообідати з нею, і я сподівався, що, пізнавши мене ближче, вона не пошкодує, що виявила мені цю честь. З нами обідав також пан де Ламуаньйон, великий друг цієї родини. Як і пані де Брольї, він говорив на особливому паризькому жаргоні, що складався з напівслівець і тонких натяків. Бідному Жан-Жаку нічим було козирнути. Мені вистачило здорового глузду, незважаючи на веління Мінерви, не вдавати із себе люб’язного співрозмовника, і я мовчав. О, якби ж я завжди був такий розсудливий! Я не опинився б у тій прірві, в яку попав сьогодні.
Я шкодував про неповороткість свого розуму і про те, що не міг виправдати в очах пані де Брольї виявленої нею до мене прихильності. Після обіду я вдався до свого звичайного рятівного засобу. У мене в кишені лежало віршоване послання до Парізо, написане під час мого перебування в Ліоні. Ця річ була не позбавлена тепла, я постарався передати його своїм читанням і розчулив до сліз усіх трьох слухачів. Не знаю, вгадав я правду чи подумав так через марнославство, але мені здалося, що погляд пані де Брольї говорив її матері: «Хіба я була не права, коли сказала вам, що цій людині більше личить обідати з нами, ніж з нашими слугами?» До цієї хвилини у мене лежав якийсь тягар на серці, але, помстившись таким чином, я відчув себе задоволеним. Пані де Брольї, склавши собі надто втішну думку про мене, вирішила, що я викличу в Парижі сенсацію і матиму успіх у жінок. Бажаючи допомогти моїй недосвідченості, вона подарувала мені «Сповідь графа ***».[118] «Ця книга, – мовила вона мені, – ментор, який знадобиться вам у світі. Ви зробите правильно, якщо вдаватиметеся іноді до його порад». Понад двадцять років беріг я цей томик, почуваючи вдячність до тієї, що дала мені його, але частенько при цьому посміхаючись з тієї думки, яку ця пані, мабуть, мала щодо моїх галантних здібностей. Прочитавши цей твір, я перейнявся до автора дружніми почуттями. Моє відчуття не обдурило мене: він став моїм єдиним справжнім другом серед письменників.[119]
Відтоді я насмілювався розраховувати на те, що баронеса де Безенваль і маркіза де Брольї, виявивши до мене співчуття, не залишать мене надовго в безвихідному становищі, і не помилився. Поговорімо тепер про мою появу у пані Дюпен, що мало куди триваліші наслідки.
Пані Дюпен, як відомо, була дочкою Самюеля Бернара і пані Фонтен. Її та двох її сестер можна було назвати трьома граціями. Пані де ля Туш утекла до Англії з герцогом де Кінґстоном, пані д’Арті була коханкою і, навіть більше, єдиною і щирою подругою принца де Конті, жінкою чарівної лагідності і надзвичайної доброти, приємного розуму і незмінної життєрадісності. Пані Дюпен була найвродливішою з трьох сестер і єдиною бездоганною в своїй поведінці. Вона стала нагородою за гостинність, яку пан Дюпен виявив її матері у своїй провінції. Та віддала її руку разом з величезним посагом і місцем головного відкупника. Коли я вперше побачив її, вона все ще була однією з найгарніших жінок Парижа.
Вона прийняла мене за туалетом, з оголеними руками, розпущеним волоссям, у недбало накинутому пеньюарі. Це було для мене новиною, і моя бідолашна голова не витримала, я зніяковів, розгубився – одне слово, тут-таки закохався в пані Дюпен.
118
«Сповідь графа» – роман Шарля Піно Дюкло (1704–1772).
У романі
119
Я так довго не мав щодо цього сумнівів, що, повернувшись у Париж, довірив йому рукопис своєї «Сповіді». Недовірливий Жан-Жак переконувався у зраді і людській брехливості, лише коли сам ставав їхньою жертвою.