У нього була ще одна забавна риса, що надавала його кореспонденції неймовірного комізму, а саме: він хотів посилати кожне повідомлення до його джерела, замість того щоб дати йому йти своїм шляхом. Він повідомляв панові Амло придворні новини, панові де Морепа – паризькі, панові д’Авренкуру – шведські, панові де ля Шетарді – петербурзькі, а іноді кожному – відомості, що надходили від нього самого, які я тільки трохи перефразовував. Оскільки з усього, що я приносив панові Монтеґю на підпис, він переглядав тільки придворні депеші, а депеші інших посланників підписував не читаючи, це почасти давало мені можливість складати новини на свій лад, і я міг принаймні надсилати їх у перехресному напрямі. Але мені було неможливо надавати розумного вигляду головним депешам, я був щасливий, коли йому не спадало на думку додати кілька рядків своєї вигадки, що вимушувало мене повертатися в канцелярію, поспішно переписувати всю депешу, прикрашену цим новим самодурством, яку треба було ще зашифрувати, – інакше він не підписав би її. Разів двадцять з любові до його слави мені хотілося написати шифром не те, що він сказав; але, розуміючи, що ніхто не вповноважував мене на подібне самоправство, я дозволяв йому шаленіти на власний ризик, задовольняючись тим, що сміливо говорив йому про все, але виконував свій обов’язок.
Прямота, старанність і мужність, з якими я завжди виконував свої обов’язки, заслуговували на більшу винагороду з його боку, ніж та, яку я врешті-решт отримав. Настав час, щоб я став нарешті тим, чим я повинен був стати і став – завдяки щасливій натурі, подарованій мені Небом і вихованню, даному мені найкращою із жінок і самим собою. Покинутий напризволяще, без друзів, без поради, без досвіду, в чужій країні, служачи чужому народу, серед натовпу шахраїв, які ради своєї вигоди і боячись несхожої на них людини підмовляли мене діяти заодно з ними, я не тільки вистояв, а й добре послужив Франції, хоча нічим не був їй зобов’язаний, і ще більше – її посланникові. Обіймаючи доволі помітну посаду, я заслужив і добився поваги республіки, інших посланників, з якими ми листувалися, і прихильності всіх французів, що оселилися у Венеції, не виключаючи й самого консула, якого я мимоволі усунув з місця, що належало йому по праву, а мені завдало більше клопоту, ніж утіхи.
Де Монтеґю, цілком віддавшись у руки маркіза Марі, який не цікавився його обов’язками, сам нехтував ними до такої міри, що, коли б не я, то французи, котрі жили у Венеції, і не помітили б навіть, що там є посланник їхньої країни. Коли вони приходили до нього, потребуючи його заступництва, він випроваджував їх, не бажаючи навіть їх вислухати. Вони припинили з ним будь-які стосунки, і тепер їх не бувало ні в його почті, ані за його столом, та він і не запрошував їх. Я часто робив за свого начальника те, що повинен був робити він, і робив французам, що зверталися до нього чи до мене, всі послуги, які від мене залежали. У будь-якій іншій країні я зробив би й більше, але, не маючи можливості бачитися з потрібними людьми на їх службі, оскільки сам служив, я часто був змушений звертатися до консула; а консул, який влаштувався в країні, де була його родина, мусив діяти з осторогою, і це заважало йому робити все, що він хотів би. Однак іноді, бачачи його нерішучість, я наважувався на ризиковані вчинки, багато з яких мені вдавалися.
Спогад про один з них досі викликає у мене сміх. Ніхто й не запідозрив би, що театрали Парижа зобов’язані мені втіхою бачити Коралліну[121] та її сестру Каміллу;[122] та це справді так. Їхній батько Веронезе разом з дітьми вступив до італійської трупи і, отримавши дві тисячі франків на дорогу, не поїхав, а спокійнісінько влаштувався у Венеції до театру Св. Луки,[123] куди Коралліна, незважаючи на те, що була майже дитиною, привертала багато народу. Герцог де Жевр, як перший радник короля, написав посланникові, вимагаючи батька і дочку. Де Монтеґю, передаючи мені листа, сказав замість будь-якої вказівки: «Погляньте на це!». Я пішов до пана Ле Блона і попросив його поговорити з патрицієм, якому належав театр Св. Луки і якого звали, здається, Джустініані,[124] щоб той відпустив Веронезе, оскільки він перебуває на королівській службі. Ле Блон, не надаючи особливого значення дорученню, погано виконав його. Джустініані зчинив галас, і Веронезе не відпустили. Це діткнуло мене. Тоді був карнавал, і я, надягнувши доміно і маску, велів відвести себе до палацу Джустініані. Всі, хто бачив мою гондолу з лівреєю посланника, були вражені: Венеція ніколи не знала нічого подібного. Я входжу і наказую доповісти про себе під ім’ям una siora maschera.[125] Як тільки мене ввели, я знімаю маску і називаю своє ім’я. Сенатор приголомшений, блідне. «Вельмишановний пане, – кажу я йому по-італійськи, – мені дуже шкода, що я набридаю вашому превосходительству своїми відвідинами; але у вашому театрі Святого Луки є людина на ім’я Веронезе, яка зобов’язалася служити королю і яку просили у вас безуспішно повернути. Я прийшов вимагати її від імені його величності». Моя коротка промова справила враження. Щойно я поїхав, патрицій побіг доповісти про мої відвідини державним інквізиторам, і ті дали йому прочуханки. Веронезе був звільнений того ж дня. Я велів переказати йому, що накажу заарештувати його, коли він не виїде протягом тижня, і він поїхав.
121
Веронезе Марія Анна (? – 1792) – італійська актриса, що виступала в театрі Італійської комедії в Парижі.
122
Веронезе Джакома Антонія (1735–1768) – італійська актриса, що грала субреток у комедії дель арте в театрі Італійської комедії в Парижі. За наполяганням принца Конті їй було дано звання маркізи.
123
Можливо, це був театр Св. Самуеля. Мені геть не під силу тримати в пам’яті власні імена. (Прим. автора.)
124