Готель перейшов до нової хазяйки, уродженки Орлеана. Вона взяла до себе в дім швачку, свою землячку, дівчину років двадцяти трьох, яка, як і сама хазяйка, завжди обідала разом з нами. Ця дівчина на ім’я Тереза Ле Вассер[131] була з доброї родини; її батько служив чиновником монетного двору в Орлеані, мати займалася торгівлею. У них було багато дітей. Коли орлеанську монету перестали карбувати, батько опинився на вулиці, мати збанкрутіла, кинула торгівлю й переїхала до Парижа разом з чоловіком та дочкою, яка своєю працею утримувала і себе, і батьків.
Коли я вперше побачив цю дівчину за столом, я був уражений її скромними манерами і ще більше – її жвавим і ніжним поглядом, подібного якому я ніколи не зустрічав. За столом, окрім пана де Бонфона, сиділо кілька хвалькуватих ірландських ченців та інших людей того ж ґатунку. Наша хазяйка сама жила досить безпутним життям. Тільки я говорив і поводився там пристойно. До дівчини почали чіплятися, я за неї заступився. Негідники відразу взялися за мене. Якби навіть я не відчув природного потягу до цієї бідолашної дівчини, то співчуття і дух суперечності прихилили б мене до неї. Я завжди любив порядність у поводженні і розмові, особливо з жінками. Я відкрито став її захисником. Помітно було, що вона цінує мою турботу, а її погляди, сповнені вдячності, яку вона не наважувалася висловити, глибоко проникали мені в душу.
Вона була дуже соромлива, я – теж. Ця спільна риса повинна була б завадити нашому зближенню, проте воно відбулося дуже швидко. Хазяйка, помітивши це, розлютилась, і її грубощі тільки посприяли моєму успіху в дівчини: не маючи іншої підтримки, окрім мене, вона засмучувалася, коли я йшов, і з нетерпінням чекала свого захисника. Схожість наших сердець і схильностей незабаром привела до звичайного в таких випадках результату. Вона вирішила, що знайшла в мені порядну людину, і не помилилася. Я вирішив, що знайшов у ній дівчину сердечну, просту і не кокетливу, і теж не помилився. Я заздалегідь сказав їй, що ніколи не покину її, але й не одружуся з нею. Любов, повага, наївна щирість були творцями мого торжества, і якраз тому, що серце її було ніжне і чесне, я був щасливий, небагато для того зробивши.
Вона боялася, як би я не розсердився, не знайшовши в ній того, чого, на її думку, я шукав. Ці її побоювання віддалили хвилину мого щастя більше, ніж будь-що інше. Я бачив, що вона збентежилась і розгубилася перед тим, як віддатися мені, ніби хотіла, але не сміла щось мені пояснити. Не уявляючи собі справжньої причини її збентеження, я вигадав причину, цілком помилкову і образливу для її моральності. Я вирішив, що вона збирається попередити мене про небезпеку, яка загрожує моєму здоров’ю, і дуже стривожився, щоправда, це не утримало мене, але протягом кількох наступних днів отруювало моє щастя. Оскільки ми не розуміли одне одного, наші розмови з цього приводу були повні загадок і недомовок, більш ніж смішних. Вона готова була подумати, що я геть божевільний, а я не знав, що думати про неї. Нарешті ми порозумілись. Вона зі сльозами призналася мені в єдиній своїй провині, скоєній ще в дитинстві, у результаті своєї недосвідченості і спритності її спокусника. Зрозумівши її, я радісно скрикнув: «Невинність! – вигукнув я. – Тільки цього й бракувало шукати в Парижі у двадцятирічній дівчині! О, Терезо, яке щастя, що ти, здорова і чесна, можеш бути моєю! Яке мені діло до того, чого я не шукав».
Спочатку я думав знайти в Терезі просто можливість розважитись, але незабаром побачив, що досяг більшого і знайшов собі подругу. Трохи звикнувши до цієї чудової дівчини і розміркувавши про своє становище, я дійшов висновку, що, турбуючись тільки про свою втіху, я встиг чимало попрацювати для свого щастя. Мені потрібно було замінити згасле честолюбство сильним почуттям, яке наповнило б моє серце. Одне слово, я мусив знайти спадкоємицю матусі. Я не міг більше жити з нею, а тому мені потрібний був хтось, хто почав би жити з її вихованцем і в кому б він знайшов ту саму простоту і сердечну ніжність, які вона знаходила в мені. Треба було, щоб принади чесного і домашнього життя винагородили мене за зречення від помислів про блискучу долю. Відколи я залишився самотній, я відчув порожнечу в серці, бо для мене ніколи не існувало переходу між усім і нічим. Тереза зуміла заповнити мою сердечну порожнечу, завдяки їй я був щасливий так, як це було можливо, зважаючи на подальші події.
131
Ле Вассер Тереза (1721–1801) – з березня 1745 р. супутниця Руссо, мати його п’ятьох дітей. Г’юм зауважив: «Ця жінка лиха, сварлива, балаклива, але на Руссо вона, подібно до годувальниці, має надзвичайний вплив».