Літературні заняття також відволікали мене і завдавали не меншого збитку моїй щоденній праці. Ледве моє «Міркування» вийшло друком, як з усіх боків на мене накинулися захисники словесності. Обурений тим, що стільки нікчемних добродіїв, котрі навіть не розуміли суті питання, бажають говорити про нього як знавці, я взявся за перо і так обійшовся з деякими з них, що вони прикусили язики. Першим мені попав під руку якийсь Ґотьє з Нансі, і я суворо провчив його в листі до Ґрімма. Другим виявився сам король Станіслав,[138] який не погордував стати зі мною на прю. Така честь змусила мене, відповідаючи йому, змінити тон на більш серйозний, але не менш рішучий. Не відмовляючи авторові в повазі, я спростував усі його доводи. Я знав, що якийсь єзуїт, отець Мену, доклав рук до його статті. Довірившись своєму чуттю, я відділив написане королем від вставок, зроблених ченцем, і, без церемоній накинувшись на всі єзуїтові фрази, попутно вказав на один анахронізм, який міг виходити тільки від його преподобія.
Не знаю, чому ця стаття викликала менше галасу, ніж інші мої твори, але вона залишається досі твором, унікальним у своєму роді. Я вхопився в ній за можливість показати публіці, як приватна особа може виступити на захист істини навіть проти володаря. Важко було б відповісти йому з більшим почуттям власної гідності і одночасно з більшою повагою, ніж це зробив я. На щастя, я мав діло із супротивником, якого я від усього серця шанував і міг без будь-яких лестощів засвідчити йому свою повагу, що я і зробив з великим успіхом і не втрачаючи своєї гідності. Мої друзі злякалися за мене і вирішили, що мене от-от запроторять до Бастилії. Та я жодної хвилини не боявся цього, і, як виявилося, був правий. Цей добрий володар, прочитавши мою відповідь, сказав: «Я дістав своє, більше не сунуся». Відтоді я не раз отримував од нього різні знаки поваги і прихильності, про деяких з них я ще матиму нагоду згадати, а моя стаття спокійно обійшла всю Францію і Європу, ні в кого не викликавши осуду.
Трохи згодом проти мене виступив інший супротивник, якого я зовсім не сподівався, – той самий пан Борд з Ліона, який десять років тому виявив до мене велику дружню прихильність і зробив мені кілька послуг. Я не забув його, але був до нього неуважний через власні лінощі і не надсилав йому своїх творів, бо мені не випадало зручної нагоди передати їх. Отже, я був винен перед ним; і ось він виступив проти мене, але стримано; я відповів тим самим. Він заперечив уже рішучішим тоном. Це змусило мене дати таку відповідь, що він замовк, але з того часу він зробився моїм найзапеклішим ворогом. Він скористався періодом моїх лих, щоб звести на мене жахливі наклепи, і навіть їздив у Лондон виключно з метою нашкодити мені там.
Вся ця полеміка дуже обтяжувала мене, відбираючи багато часу від переписування нот, мало сприяючи торжеству істини і не даючи користі моєму гаманцю. Піссо, мій тодішній видавець, завжди платив мені дуже мало за мої брошури, а часто й зовсім нічого не платив. Наприклад, за своє перше «Міркування» я не отримав ні льярда, Дідро віддав його надрукувати безоплатно. А ту дещицю, яку Піссо мені платив, доводилося довго чекати і витягати з нього по сантиму. Тим часом робота з листування зовсім зупинилася. Я займався двома ремеслами одночасно, а отже, робив погано і те й те.
Вони були несумісні ще й тому, що кожне вимагало від мене абсолютно протилежного способу життя. Успіх моїх перших творів зробив мене модним письменником. Я викликав цікавість: усім хотілося подивитися на дивака, який не шукає ні з ким знайомства і турбується тільки про те, щоб жити вільно і щасливо на свій лад, – цього було досить, щоб у нього нічого не вийшло. У моїй кімнаті завжди штовхалися люди, що приходили під різними приводами і відбирали у мене час. Жінки вдавалися до різних хитрощів, щоб заманити мене на обід. Чим різкіше обходився я з людьми, тим вони ставали настирливішими. Я не міг відмовляти всім. Наживаючи собі тисячі ворогів своїми відмовами, я раз у раз виявлявся рабом власної поблажливості, і, як я не старався, у мене ніколи не було за весь день вільної години.