Тоді я зрозумів, що не завжди так легко, як це здається, бути бідним і незалежним. Я хотів жити своїм ремеслом, а суспільство цього не хотіло. Люди вигадували тисячу різних способів, щоб винагородити мене за втрачений з їхньої вини час. От-от довелося б показувати мене, як Полішинеля, беручи плату з відвідувачів. Не можу собі уявити залежності принизливішої і жорстокішої, ніж ця. Я не бачив іншого засобу позбутись її, як відмовлятися від подарунків, великих і дрібних, не роблячи винятку ні для кого. Все це тільки привертало до мене людей, які хотіли добитися честі перемогти мій опір і силоміць примусити мене бути їм зобов’язаним. Ті, хто не дав би мені й ламаного гроша, якби я просив їх про це, безперервно набридали мені своїми пропозиціями і, щоб відплатити за мої відмови, звинувачували мене в зарозумілості й гордовитості.
Неважко здогадатися, що моє рішення і спосіб життя, якого я захотів дотримуватись, не припали до смаку пані Ле Вассер. Дочка, попри всю свою безкорисливість, не могла не виконувати материних вказівок; і обидві мої доморядниці, як називав їх Гофкур, не завжди відмовлялися від подарунків, як я. Хоча від мене багато що приховували, я бачив достатньо, щоб розуміти, що бачу не все. Мене мучила не так можливість накликати на себе підозру в співучасті, – цьому легко було запобігти, – скільки жорстока думка, що я не в змозі бути паном у себе вдома і самому собі. Я просив, заклинав, сердився – але все безуспішно; матуся називала мене вічним буркотуном і грубіяном, вона постійно шепотілася з моїми друзями; все було таємницею і загадкою для мене в моєму власному будинку. Щоб не викликати постійних бурхливих сцен, я більше не насмілювався навіть питатися про те, що там відбувається. Щоб позбутися всієї цієї марноти, мені знадобилася б твердість, на яку я не був здатний. Я вмів кричати, але не діяти. Мені давали змогу говорити, але робили по-своєму.
Через ці постійні чвари і повсякденних настирливих відвідувачів моє житло і життя в Парижі спротивилися мені. Коли здоров’я мені дозволяло, а моїм знайомим не вдавалося мене куди-небудь затягти, я йшов гуляти сам. Я поринав у мрії про свою велику систему і накидав дещо на папір, користуючись для цього записником і олівцем, які були у мене завжди в кишені. Ось як непередбачені неприємності, пов’язані з вибраним мною способом життя, остаточно втягнули мене в літературу, і ось чому в усіх моїх перших творах відчувається жовчний настрій, який змушував мене займатися нею.
Ще одна обставина сприяла цьому. Буваючи проти свого бажання у великому світі, я, проте, не був у змозі ні засвоїти його тон, ані пристосуватися до нього. Тож я вирішив обійтися без нього і створити собі свій власний тон. Оскільки джерелом моєї дурної і похмурої соромливості, яку я не міг подолати, був острах порушити пристойність, я вирішив, щоб додати собі сміливості, і зовсім не дотримуватися її. Через сором я зробився цинічним і в’їдливим насмішником. Не вміючи бути ввічливим, я вдавав, що зневажаю ввічливість. Щоправда, ця різкість, що відповідала моїм новим принципам, ушляхетнювалася в моїй душі і набувала в ній характеру безстрашної доброчесності; і, смію сказати, що на цих величних основах вона протрималася краще і довше, ніж цього можна було сподіватися, якби вона була результатом зусиль, що суперечили б моїй натурі. Проте, незважаючи на репутацію мізантропа, яку створили мені в світі мій зовнішній вигляд та кілька ущипливих дотепів, немає сумніву, що в своєму колі я погано витримував роль – з друзями і знайомими ведмідь і дикун ставав покірливим ягням. У своїх сарказмах я висловлював гіркі, але загальні істини і ніколи не міг хоч би там кому сказати жодного образливого слова.
Мій «Сільський чаклун»[139] остаточно зробив мене модним у світі, і незабаром в усьому Парижі не було людини популярнішої за мене. Історія цієї п’єси, що склала епоху, пов’язана з тодішнім колом моїх знайомств. Я повинен детальніше розповісти про них, щоб моя подальша розповідь була зрозумілішою.
У мене було чимало знайомих, але тільки двоє обрані друзі – Дідро і Ґрімм. Моїй натурі властиве бажання об’єднувати всіх, хто мені дорогий, і я так любив їх обох, що й вони незабаром полюбили одне одного. Я їх зблизив, вони зійшлися і стали ближчими друзями між собою, ніж зі мною. У Дідро було безліч знайомих, але Ґрімму, чужоземцеві й новачкові, треба було їх придбати. Я постарався допомогти йому в цьому. Познайомив його з Дідро, познайомив з Гофкуром. Я повів його до пані де Шенонсо, до пані д’Епіне, до барона Гольбаха,[140] з яким сам зійшовся майже проти свого бажання. Всі мої друзі стали його друзями, і це було цілком зрозуміло, але ніхто з його друзів так ніколи і не став моїм другом, що було вже менш зрозуміло. Коли він жив у графа де Фрієза, то часто запрошував нас обідати до себе; але я ніколи не бачив ніякого вияву дружби чи прихильності ні з боку графа де Фрієза, ні з боку графа де Шомберґа, його родича і дуже великого друга Ґрімма, ні з боку кого-небудь з тих чоловіків і жінок, з якими Ґрімм познайомився через них. Виняток становить тільки абат Рейналь,[141] котрий, хоча й був його другом, виявив себе і моїм другом і навіть принагідно з великодушністю, що рідко тепер трапляється, пропонував мені грошей. Але з абатом Рейналем я познайомився значно раніше самого Ґрімма і завжди залишався прихильний до нього після одного його вчинку, не дуже значного, але повного такої делікатності і шляхетності, що я не міг забути цього.
139
«Сільський чаклун» (1752) – найбільш значний музичний твір Руссо, створений під впливом італійської опери-буф.
140
Гольбах Поль Анрі (1723–1789) – французький філософ-просвітитель, співзасновник «Великої французької енциклопедії».
141
Рейналь Гійом Тома Франсуа (1713–1790) – французький історик-енциклопедист, теолог і соціолог.