Але «Маленький пророк», якого, всупереч моєму бажанню, довго і вперто приписували мені, був сприйнятий як жарт і не завдав ані найменших прикрощів його авторові, тоді як «Міркування про французьку музику» було сприйняте серйозно і підняло проти мене всю націю, яка визнала себе ображеною за свою музику. Опис неймовірної дії цієї брошури був би гідний пера Тацита. То був час великого розбрату між парламентом і духівництвом. Парламент було розігнано, збудження досягло вищої точки, все загрожувало близьким повстанням. Та тільки-но вийшла брошура, як усі інші суперечки негайно ж були забуті, всі вже думали тільки про небезпеку, що нависла над французькою музикою, і всі озброїлися проти одного мене. Обурення було таке велике, що нація так ніколи і не змогла мені цього забути. При дворі вагалися лише у виборі між Бастилією і засланням для мене. Коли прочитають, що ця брошура запобігла революції в державі, мені не повірять. Але це правда, і весь Париж може це все ще засвідчити, оскільки з часу цієї дивної історії не минуло й п’ятнадцяти років.
Якщо ніхто й не замірився на мою свободу, то в усякому разі багато хто не утримався від образ на мою адресу, навіть моє життя було в небезпеці. Оркестр Опери уклав велику змову, щоб убити мене на виході з театру. Мені сказали про це, я почав тільки ще старанніше відвідувати Оперу і лише багато пізніше дізнався, що пан Ансле, офіцер мушкетерів, прихильний до мене, став на заваді виконанню змови, наказавши, без мого відома, охороняти мене щоразу, коли я повертався з вистави. Оперний театр недавно перейшов під міське управління. Міський голова щонайперше позбавив мене права безкоштовного відвідування Опери, причому це було зроблено у найбезчесніший спосіб: мені публічно заборонили прохід у театр, і я змушений був узяти собі квиток до амфітеатру, щоб не лишитися того дня ні з чим. Несправедливість була тим більше волаючою, що єдиною платою, яку я призначив за свою п’єсу, поступаючись нею Опері, було постійне право на безкоштовний вхід, бо, хоча таким було право всіх авторів, а мені таке право належало на подвійній підставі, я навмисне наполіг на ньому у присутності пана Дюкло. Правда, через касира Опери мені прислали п’ятдесят луїдорів гонорару, яких я не просив, але, крім того, що ці п’ятдесят луїдорів зовсім не складали всієї суми, що належала мені за правилами, ця плата не мала нічого спільного з правом безкоштовного входу, яке зовсім від неї не залежало. У цьому вчинку було стільки несправедливості і грубості, що публіка, у той час найбільш вороже настроєна проти мене, одностайно обурилась, і той, хто ще напередодні ображав мене, наступного дня голосніше за всіх кричав у залі, що соромно таким чином позбавляти права вільного входу автора, який це право не тільки цілком заслужив, а й міг би навіть вимагати його подвійно. Так справдилося італійське прислів’я: «Ognun ama la giustizia in casa d’altrui».[150]
Мені лишалося тільки одне – зажадати назад свій твір, коли мене позбавили означеної винагороди. Я написав про це панові д’Аржансону, який завідував Оперою. До цього листа я додав рахунок, проти якого нічого не можна було заперечити. І лист, і рахунок залишилися без відповіді. Мовчання цієї несправедливої людини глибоко образило мене і остаточно знищило ту невелику повагу, яку я завжди почував до його вдачі і талантів. Отже, Опера зберегла за собою мою п’єсу і обманом позбавила мене тієї винагороди, за яку я її віддав. Від слабкого до сильного – це називається украсти; від сильного до слабкого – просто скористатися чужим добром.
Що ж до грошового прибутку від цього твору, хоча він не дав мені і чверті того, що дав би іншому, я все ж таки дістав змогу прожити кілька років без переписування нот, яке йшло весь час досить погано. Я отримав сто луїдорів від короля, п’ятдесят від пані де Помпадур – за виставу в Бель-Вю, де вона сама зіграла роль Колена, п’ятдесят від Опери і п’ятсот франків від Піссо – за право видання. Отже, ця інтермедія, що коштувала мені п’ять-шість тижнів праці, дала мені майже стільки ж грошей, незважаючи на мої нещастя і мою нетямущість, скільки згодом дав «Еміль», що коштував мені двадцяти років міркувань і трьох років праці. Але за матеріальне благополуччя, що дала мені ця п’єса, я заплатив нескінченними неприємностями, які вона на мене накликала. Вона стала розсадницею таємних заздрощів, що виявилися значно пізніше.