Щоб спокійно обдумати цю велику тему, я на тиждень поїхав до Сен-Жермена разом з Терезою, а також з нашою хазяйкою, дуже доброю жінкою, та з однією її подругою. Я вважаю цю поїздку однією з найприємніших у своєму житті. Стояла чудова погода, наші милі супутниці взяли на себе всі турботи і клопоти. Тереза розважалася з ними, а я, ні про що не турбуючись, без будь-яких церемоній приходив до них у години наших веселих трапез. Решту дня я блукав лісом, шукав і знаходив там образи первісних часів, історію яких сміливо прагнув намалювати, викривав дрібну людську брехню, осмілювався оголювати їхню вдачу, слідкував за розвитком часів і подій, що спотворювали їх, і, порівнюючи людину, створену людьми, з людиною, створеною природою, показував людям, що досягнута ними уявна досконалість – джерело їхніх нещасть. Моя душа, захоплена цими величними міркуваннями, підносилася до Божества; і, споглядаючи звідти собі подібних, які в сліпому невіданні йшли шляхом своїх забобонів, помилок, нещасть і пороків, я кричав їм слабким голосом, що його вони не могли почути: «Божевільні, ви повсякчас скаржитеся на природу; тож знайте, що всі ваші біди виходять від вас самих!».
З цих міркувань народилося «Міркування про нерівність» – праця, що сподобалася Дідро більше, ніж інші мої твори, і викликала з його боку найбільш корисні для мене поради.[151] Проте у всій Європі знайшлося дуже мало читачів, здатних зрозуміти її, а серед них нікого, хто захотів би про неї говорити. Я написав її на конкурс, а потім і надіслав, заздалегідь упевнений, що премії вона не отримає, бо не для такого роду творів засновуються академічні премії.
Ця поїздка і це заняття цілюще подіяли на мій настрій і на моє здоров’я. Страждаючи затриманням сечі, я останніми роками цілковито довірив себе лікарям, які не полегшили моєї недуги, але виснажили сили і зруйнували мій організм. Повернувшись із Сен-Жермена, я зміцнів і відчув себе набагато краще. Я взяв це до уваги і, вирішивши видужати або померти без лікарів і ліків, розпрощався з ними назавжди і почав жити день за днем, сидячи сумирно, коли не міг ходити, і вирушаючи на прогулянки відразу, як тільки до мене поверталися сили. Паризьке життя серед людей з претензіями дуже мало відповідало моєму смаку; інтриги письменників, їхні ганебні чвари, їхня недостатня сумлінність у книгах, їхній самовпевнений тон у товаристві були мені такі ненависні, такі осоружні, я зустрічав так мало м’якості, сердечної відвертості і щирості навіть у спілкуванні з моїми друзями, що все це метушливе життя мені набридло, і я почав палко пориватися в село. Але, розуміючи, що моє ремесло не дозволить мені там оселитися, я намагався проводити за містом хоча б усі свої вільні години. Протягом кількох місяців я щодня після обіду ходив гуляти до Булонського лісу, обмірковуючи теми своїх творів, і повертався додому лише під ніч.
Гофкур, з яким я був тоді дуже дружний, змушений був поїхати до Женеви у службових справах і запропонував узяти мене з собою, на що я погодився. Я почував себе не так добре, щоб обійтися без догляду моєї доморядниці, тож було вирішено, що вона поїде зі мною, а її мати залишиться наглядати за будинком. І ось, наготувавши все необхідне, ми виїхали утрьох 1 червня 1754 року.
Мушу відзначити, що під час цієї подорожі я вперше відчув щось таке, що похитнуло мою довірливу вдачу, з якою я дожив до сорокадворічного віку і якій звірявся завжди беззавітно і без будь-яких неприємностей для себе. Ми їхали у простій кареті, на одних і тих самих конях, проїжджаючи щодня зовсім невеликі відстані. Я часто виходив і йшов пішки. Ледве ми проїхали півдороги, як Тереза почала виявляти найрішучіше небажання залишатися в кареті наодинці з Гофкуром, а коли я, незважаючи на її прохання, виходив, вона теж виходила зі мною і йшла пішки. Я довго сварив її за цю примху і навіть заборонив їй це робити взагалі, поки вона зрештою була змушена пояснити мені її причину. Я не міг отямитися з дива і думав, чи не марю я, коли довідався, що мій друг Гофкур, шістдесятирічний старий, подагрик, хвороблива людина, виснажена розпусним життям, прагнув з самого початку нашого від’їзду спокусити особу, вже не молоду і не красуню, яка належала його другові, і при цьому вдавався до найниціших, найганебніших засобів, аж до того, що пропонував їй гроші, намагався розворушити її чуттєвість читанням огидної книжки і показував непристойні малюнки, яких у ній було повно. Обурена Тереза викинула одного разу його мерзенну книжку за вікно. Я довідався, що першого дня, коли жорстока мігрень змусила мене лягти в ліжко без вечері, він використав весь час, поки був з нею наодинці, на чіпляння і витівки, більш гідні якого-небудь сатира чи козла, ніж порядної людини, якій я довірив свою подругу і самого себе.
151
У той час, коли я писав це, у мене ще не було ніякої підозри про велику змову Дідро і Ґрімма, інакше я легко здогадався б, скільки перший зловживав моєю довірою, щоб надати моїм статям того різкого тону і похмурого колориту, якого вони більше не мали, коли він перестав керувати мною. Те місце, де філософ міркує, заткнувши собі вуха, щоб не чути скарг нещасного, написано в його дусі. Він малював переді мною й інші, ще сильніші образи, якими я не зважився скористатись. Але, приписуючи цей похмурий настрій тому враженню, яке справила на нього Венсенська в’язниця і яке значною мірою відчувається в його «Клервалі», я ніколи й не думав підозрювати в цьому який-небудь лихий намір.