Вважаючи, що для розумної людини не існує двох способів бути християнином, я гадав, що все, пов’язане з формою і дисципліною, в кожній країні залежить від законів. З цього розумного, соціального і миролюбного принципу, що накликав на мене такі жорстокі переслідування, я зробив висновок, що, захотівши бути громадянином, я повинен стати протестантом і повернутися до віросповідання, встановленого в моїй країні. Я зважився на це і навіть підкорився настановам пастора парафії, розташованої за містом, де я оселився. Єдине, чого я бажав – щоб мене не змушували ходити до консисторії, хоча церковна постанова цього вимагала. Ради мене її погодилися порушити і скликали комісію з п’яти чи шести членів, щоб вислухати моє сповідання віри приватно. На жаль, пастор Пердріо, людина люб’язна і м’яка, з яким я був у добрих стосунках, здумав сказати мені, що ця маленька комісія з радістю чекає мого виступу. Це очікування так налякало мене, що я протягом трьох тижнів день і ніч учив приготовлену мною коротку промову, і так збентежився, коли настав час виголошувати її, що не міг сказати ні слова і виступав перед комісією в ролі найдурнішого школяра. Члени комісії говорили за мене, а я тупо відповідав тільки «так» або «ні».
Потім я був допущений до причастя і відновлений у правах громадянина. Мене записали до членів внутрішньої варти, до якої входять тільки дійсні громадяни і городяни: я також був на засіданні надзвичайної генеральної ради для прийняття присяги від синдика Мюссара. Я був такий зворушений добротою, виявленою мені в цьому випадку радою і консисторією, а також люб’язністю і послужливістю чиновників, пасторів і громадян, що, схиляючись на невідступні переконання добряка Делюка, а ще більше підкоряючись своїй власній схильності, вирішив поїхати до Парижа, щоб розпорядитися своїм господарством, улагодити свої справи, влаштувати куди-небудь пані Ле Вассер та її чоловіка або інакше забезпечити їх і потім повернутися з Терезою до Женеви, щоб прожити там решту своїх днів.
Ухваливши таке рішення, я відклав на якийсь час усі серйозні справи, щоб до свого від’їзду розважитися з друзями. З усіх цих розваг мені найбільше сподобалася прогулянка на човні по озеру разом з Делюком-батьком, його невісткою, двома його синами і моєю Терезою. Ми витратили сім днів на цю прогулянку; погода була чудова. Я зберіг яскравий спогад про місця, що вразили мене на протилежному кінці озера, які я описав через кілька років у «Новій Елоїзі».[153]
Головні знайомства, зав’язані мною в Женеві, крім уже згаданої родини Делюків, були такі: молодий пастор Верн, якого я знав ще в Парижі і про кого був кращої думки, ніж він згодом заслужив; пан Пердріо, який був тоді сільським пастором, а тепер став професором словесності, милий і люб’язний, про товариство якого я завжди шкодуватиму, хоча він і визнав за краще припинити зі мною стосунки; пан Жалабер, тоді професор фізики, а пізніше – радник і синдик; я прочитав йому своє «Міркування про нерівність», тільки без присвяти, і він, здавалося, був у захваті від нього; професор Люлленом, з яким я листувався аж до його смерті і який навіть доручив мені купувати книги для Бібліотеки; професор Верн, що відвернувся від мене, як і всі, після того, як я не раз доводив йому свою прихильність і довіру, які мали б його зворушити, якби можна було чим-небудь зворушити богослова; Шапюї, прикажчик і наступник Гофкура, який хотів посісти його місце і незабаром сам виявився звільненим; Марсе-де-Мезьєр, давній друг мого батька, що став і моїм другом. Колись він зробив важливі послуги своїй вітчизні, але, ставши драматургом і претендуючи потрапити до Ради Двохсот, змінив свої принципи і став предметом насмішок після своєї смерті. Але найбільше свої сподівання я пов’язував з Мульту, молодим хлопцем, що подавав найбільші надії своїми талантами і гарячим розумом. Я завжди любив його, хоча його поведінка відносно мене часто бувала двозначною, і він був близький з моїми найлютішими ворогами. Попри все це, я все ще переконаний, що саме він найбільше покликаний стати захисником моєї пам’яті і месником за свого друга.
Серед усіх цих розваг я не втратив ані смаку, ані звички до самотніх прогулянок і часто ходив далеченько понад озером. Під час таких прогулянок голова моя, звикла працювати, не байдикувала. Я обмірковував уже складений мною план «Політичних інституцій», про які мені скоро доведеться говорити, міркував над «Історією кантону Вале» і трагедією в прозі, героїнею якої вибрав Лукрецію,[154] не втрачаючи надії вбити насмішників, осмілившись ще раз випустити на кін цю нещасну, яка вже не сміє з’являтися на жодній французькій сцені. Тоді ж я почав працювати над Тацитом і переклав першу книгу його «Історії»; цей переклад можна знайти в моїх паперах.
153
З цією місцевістю в романі пов’язано багато важливих подій: під час своєї першої мандрівки Сен-Пре приносить чорнильницю та папір на камінь, відколотий кригою від берега, і пише листа своїй коханій, стверджуючи, що бачить в уяві її будинок; після повернення з кругосвітньої мандрівки Сен-Пре та Юлія, яка на той час вже була одружена, відвідують це місце разом, у цьому епізоді знаходить відображення просвітницьке розуміння часу, що кардинально зміниться у романтизмі.
154