Як тільки мені здалося, що Тереза шукає іноді привід, щоб ухилитися від прогулянки зі мною, я перестав кликати її на прогулянки, не сердячись на неї за те, що вони подобаються їй менше, ніж мені. Задоволення не залежить від нашої волі. Я був упевнений в її серці, і цього мені було досить. Поки вона розділяла мої задоволення, я насолоджувався ними разом з нею, коли цього не стало, я віддав перевагу її задоволенню над своїм власним.
Ось як, напівобдурений у своїх сподіваннях, провадячи життя собі до вподоби, у житлі, вибраному мною, із жінкою, яка була мені дорога, я все-таки дійшов до того, що відчув себе майже зовсім самотнім. Те, чого мені бракувало, заважало мені втішатися тим, що я мав. У щасті і втіхах мені треба все або нічого. Читач побачить, чому я визнав цю подробицю необхідною. Тепер веду свою розповідь далі.
Я думав, що знайду скарби в рукописах, переданих мені графом де Сен-П’єром. Розібравши їх, я впевнився, що там немає майже нічого, крім зібрання вже надрукованих творів його дядька, з помітками і правками його рукою, а також кількох його ще неопублікованих статейок. Прочитавши твори абата[162] про мораль, я зміцнів на думці, що виникла у мене на підставі кількох його листів, переданих мені пані де Крекі: абат набагато розумніший, ніж я гадав. Але ближче знайомство з його політичними працями виявило його поверхові погляди, корисні, але нездійсненні проекти – через переконання автора, від якого він ніколи не міг відмовитися, що люди керуються радше своїм розумом, ніж пристрастями. Висока думка абата про сучасну науку змусила його прийняти помилковий принцип про вдосконалений розум, що став основою всіх пропонованих ним установлень і джерелом усіх його політичних софізмів. Ця рідкісна людина, гордість своєї доби й усього людства з того часу, як воно існує, мабуть, єдиний, хто не знав іншої пристрасті, крім розуму, проте тільки й робив, що переходив у всіх своїх системах від помилки до помилки, оскільки хотів зробити людей подібними до себе самого, замість того щоб сприймати їх такими, які вони є і якими залишаться. Він працював лише для якихось уявних істот, думаючи, що працює для своїх сучасників.
Зважаючи на все це, я дещо вагався, яку форму надати моїй праці? Залишити вигадки автора без спростування – означало не зробити нічого корисного; підійти до них з усією строгістю було б нечесно, тому що передача мені рукописів, на яку я погодився і про яку навіть просив, зобов’язувала мене з повагою ставитися до автора. Нарешті я ухвалив рішення, що здалося мені найпристойнішим, найрозумнішим і найдоцільнішим: викласти ідеї автора і свої власні окремо, а для цього стати на його точку зору, висвітлити її, розвинути і зробити все, щоб її можна було гідно оцінити.
Отже, моя праця повинна була складатися з двох цілком окремих частин: однієї, призначеної для викладу різних проектів автора в тому вигляді, як я тільки що сказав; і другої, яка мала з’явитися лише після того, як перша подіє, і де я хотів висловити свою думку про ці самі проекти, що, зізнаюся, могло б іноді накликати на них долю сонета Мізантропа.[163] Цій праці мав передувати життєпис автора, для якого я зібрав досить матеріалу, і я тішив себе думкою, що не зіпсую його. Мені траплялося бачити абата де Сен-П’єра у поважному віці, і моя шана до його пам’яті була мені запорукою, що граф не залишиться незадоволений моїм ставленням до його родича.
Я почав з «Вічного миру» – найбільшої за обсягом і найбільш опрацьованої частини цього збірника. Перш ніж поринути у свої роздуми, я мав мужність перечитати геть усе, що абат написав на цю прекрасну тему, причому я жодного разу не впав у відчай ні від його довгот, ні від повторень. Публіка знайома з цим витягом, тож мені нема чого про нього розводитись. Але моє міркування про нього не було надруковане, і не знаю, чи буде надруковане коли-небудь у майбутньому, та написане воно було одночасно з витягом. Потім я перейшов до «Полісинодії», або збірника порад; ця книга була надрукована за регента на захист призначеної ним адміністрації і стала причиною вигнання абата де Сен-П’єра з Французької академії за деякі натяки проти попереднього уряду, що розсердили герцогиню дю Мен і кардинала де Поліньяка. І цю працю я закінчив, як і попередню, зробивши витяги і виклавши свою думку про неї. Але на цьому я зупинився, не бажаючи продовжувати роботу, до якої мені не слід було й братися.
162
Кастель Шарль-Ірене, абат Сен-П’єр (1658–1743) – французький публіцист і філософ, попередник енциклопедистів, який запропонував для розв’язання міждержавних конфліктів створити європейський трибунал, автор знаменитої книги «Проект вічного миру».
163
Прямодушний Альцест, персонаж п’єси Мольєра «Мізантроп», вислухавши бездарний сонет, говорить у вічі авторові, що він про нього думає.