У розпалі своєї найсильнішої екзальтації я раптом уподібнився паперовому змієві, котрого потягли за шворку, сама природа повернула мене з небес на землю за допомогою досить сильного нападу моєї хвороби. Я вдавався до зонда – єдиного засобу, що полегшував мої болі, і це поклало край моїй ангельській любові: крім того, що не можна бути закоханим, коли хворієш, моя уява, що розпалюється на вільному повітрі, під деревами, тужить і згасає в кімнаті під балками стелі. Я часто шкодував про те, що на світі не існує дріад, серед них я неминуче знайшов би предмет своєї прихильності.
Мої прикрощі посилювалися й іншими домашніми незгодами. Пані Ле Вассер, хоча й була зі мною люб’язна, робила все, аби відвернути від мене свою дочку. Я одержав листи від своїх колишніх сусідів, у яких повідомлялося, що мила старенька без мого відома зробила кілька боргів од Терезиного імені, а та знала, але нічого не сказала мені про це. Необхідність сплатити ці борги сердила мене значно менше, ніж таємниця, яку з них робили. Як могла жінка, від якої я нічого не приховував, щось приховувати від мене? Хіба можна щось приховувати від тих, кого кохаєш? Гольбахівський гурток, побачивши, що я не приїжджаю до Парижа, почав не на жарт побоюватися, що мені сподобається в селі і я так збожеволію, що залишуся там назавжди. І ось почалися підступи, за допомогою яких намагалися повернути мене в місто. Дідро, який не хотів виступати безпосередньо, намагався посварити зі мною Делейра, з котрим я його познайомив. Делейр, не розуміючи справжньої мети Дідро, передавав мені все, чого повчав його Дідро.
Здавалося, все сприяло тому, щоб вивести мене з моєї солодкої і безрозсудної мрійливості. Я ще не одужав від нападу своєї хвороби, як отримав примірник поеми «Про руйнування Лісабона»,[164] надісланий мені, як я гадав, самим автором. Це змусило мене написати йому і висловити свою думку про його поему. Я зробив це в листі, який багато часу по тому був надрукований без моєї згоди, про що буде сказано нижче.
Мене так дивувало, що цей бідолаха, обтяжений, так би мовити, добробутом і славою, проте постійно скаржиться на лиха людського життя і твердить, що на землі все погано, що я поставив собі змусити його схаменутись і довести йому, що все на світі чудово. Вольтер, який завжди вдавав, ніби вірить у Бога, насправді вірив тільки в диявола, бо його уявний бог – істота підступна, яка знаходить втіху в тому, щоб шкодити людям. Безглуздість цієї доктрини, що впадає в очі, особливо обурлива, коли людина обсипана всілякими життєвими благами, купається в розкошах, але прагне довести своїх ближніх до відчаю страшною і жорстокою картиною усяких можливих лих, яких він сам позбавлений. Маючи більше права, ніж він, перелічувати і зважувати нещастя людського життя, я сумлінно дослідив їх і показав йому, що ні за одне з цих нещасть не можна звинувачувати Провидіння і що джерелом їх є не стільки природа, скільки зловживання людини своїми здібностями. У цьому листі я звертався до нього з усією стриманістю, делікатністю, увагою і, можу навіть сказати, пошаною, які тільки можливі. Втім, знаючи виняткову чутливість самолюбності Вольтера, я відправив цього листа не особисто йому, а докторові Троншену, його лікарю і другу, уповноваживши його передати листа або знищити, залежно від того, що він знайде доречним. Троншен передав листа. Вольтер відповів мені кількома рядками, що, будучи хворим і доглядальницею в одній особі, він відкладає на якийсь час свою відповідь, і жодним словом не прохопився щодо порушеного питання. Троншен, пересилаючи мені його відповідь, долучив до неї свою записку, в якій висловив не надто багато поваги до того, чий лист передавав.
Я ніколи не публікував і нікому навіть не показував цих двох листів, тому що не люблю виставляти напоказ такого роду маленькі тріумфи, але їхні оригінали зберігаються в моїх зібраннях. Пізніше Вольтер надрукував цю обіцяну, але не надіслану мені відповідь. Це не що інше, як роман «Кандід»,[165] про який я нічого сказати не можу, бо не читав його.
Всі ці події повинні були б остаточно вилікувати мене від моїх фантастичних любовних мріянь, і, можливо, саме Небо послало мені цей засіб, щоб відвернути їхні згубні наслідки. Але моя нещаслива зірка виявилася сильнішою, і ледве я почав знову виходити з дому, як моє серце, голова і ноги попрямували звичним шляхом. Я кажу звичним у певному розумінні, адже мої думки, дещо менш екзальтовані, цього разу залишилися на землі, але робили такий ретельний вибір з найпривабливішого в усьому, що це добірне товариство було не менш химерним, ніж те, яке я покинув.
164
Поема Вольтера «Про руйнування Лісабона», присвячена землетрусу в Португалії.
У поемі «Про руйнування Лісабона» (1756) Вольтер виступає проти ідеї блага провидіння, на що Руссо відповідає «Листом про провидіння» (1756), в якому доводить, що джерелом зла у світі є сама людина, зіпсута культурою.
165
«