Але, як читач скоро побачить, ця прикрість, накликана на мене моєю слабкістю, була не єдиною: у мене були й інші, не менш чутливі, у яких я зовсім не був винен, і єдиною причиною їх було бажання вирвати мене з моєї самотності, не даючи мені там спокою. Ці прикрощі виходили від Дідро і гольбахівського гуртка. З часу мого поселення в Ермітажі Дідро не припиняв діставати мене то сам, то через Делейра, і незабаром я зрозумів із жартів Делейра щодо моїх прогулянок у гаях, з яким задоволенням вони перевдягнули відлюдника в закоханого пастушка. Але в моїх сутичках з Дідро мова йшла не про це, вони мали важливіші причини. Після публікації «Побічного сина»[172] він надіслав мені примірник цієї книжки, і я прочитав її з тією цікавістю і увагою, з якими читаєш твори друга. Читаючи свого роду поему в діалогах, яку він помістив у кінці книжки, я був здивований і навіть трохи засмучений, побачивши серед багатьох нечемних, але цілком стриманих випадів проти відлюдників і таку уїдливу і різку фразу, висловлену без будь-яких обмовок: «Тільки злий любить самотність».
Ця думка двозначна і, як мені здається, її можна тлумачити і так, і сяк. З одного боку, її суть цілком правильна, а з другого – вона фальшива; адже неможливо, щоб людина, яка любить самотність і хоче бути самотньою, могла й бажала б кому-небудь шкодити, а отже, її не можна вважати злою. Думка ця сама по собі вимагала пояснення, тим паче з боку автора, у якого, тоді як він її опублікував, був друг, що жив самотиною. Мені здалося образливим і нечесним, що, публікуючи свою книжку, він забув про свого самотнього друга, а якщо й не забув, то не потурбувався зробити справедливу обмовку і почесний виняток на користь не лише цього друга, а й багатьох інших поважних мудреців, які в усі часи шукали тиші і спокою в самотності. І ось уперше, відколи існує світ, письменник одним розчерком пера зробив їх усіх, не розбираючись, лиходіями.
Я ніжно любив Дідро, щиро поважав його і вірив, що він має до мене ті самі почуття. Але я нудився серцем від невтомної впертості, з якою він завжди суперечив моїм смакам, моєму способу життя і взагалі всьому, що стосувалося тільки мене самого. Мене обурювало, що, будучи молодшим за мене, він за всяку ціну бажає керувати мною, як дитиною, мені спротивилася легкість, з якою він давав обіцянки, і недбалість, з якою він потім до них ставився, мені набридла його манера не приходити на домовлені зустрічі і без кінця переносити їх; мені прикро було марно чекати його по три-чотири рази на місяць, у дні, які він сам призначив, а потім сідати обідати наодинці, після того, як я ходив до нього назустріч у Сен-Дені і чекав його весь день. Я відчував, що серце моє переповнене цими численними образами. Але остання здалася мені найсерйознішою і вразила мене до самого серця. Я написав йому, виливаючи свої нарікання, але з такою м’якістю й ніжністю, що весь папір оросив своїми сльозами, а лист вийшов таким зворушливим, що і його змусив би просльозитися. І що ж він відповів мені? Ось його лист дослівно: «Дуже радий, що мій твір вам сподобався і зворушив вас. Ви не поділяєте моєї думки про відлюдників. Хваліть їх скільки завгодно, але ви залишитеся єдиним відлюдником, про кого я думатиму добре; та й то багато міг би сказати щодо цього, але боюся прогнівити вас. Жінка вісімдесяти чотирьох років! І таке інше. Мені передали одну фразу з листа сина пані д’Епіне, яка має вас дуже засмутити, якщо я вас добре знаю».
172
«Побічний син» (1757) – п’єса Дідро нового зразка (на відміну від класицистичної трагедії персонажі в ній – звичайні люди середнього класу).