Выбрать главу

Вона виявилася приємнішою, ніж я сподівався, а мій супутник – не таким грубим, яким здався мені спочатку. Це був чоловік середнього віку, із сивіючим чорним волоссям, зібраним у косичку, богатирського вигляду, з гучним голосом, досить веселий, чудовий ходок і ще кращий їдок. Він легко брався за будь-яке ремесло, не знаючи при цьому жодного. Здається, він збирався відкрити в Ансі якусь фабрику. Пані де Варенс захопилася його проектом, і тепер він ішов у Турин, щоб добитися згоди міністра. Постійно обертаючись серед священиків і пропонуючи себе в їх розпорядження, мій супутник перейняв у них талант до інтриг і особливий церковний жаргон, яким без кінця й користувався, вдаючи із себе великого проповідника. Він знав навіть один уривок латиною з Біблії і повторював його тисячу разів на день, тож здавалося, ніби він знає їх тисячу. До того ж він рідко залишався без грошей, коли знав про гроші в чужих гаманцях, був радше спритником, ніж шахраєм, і, розмовляючи вульгарним тоном жалюгідного проповідника, був схожий на Петра Пустельника, що з мечем на поясі проповідує хрестовий похід.

Його дружина, пані Сабран, була досить доброю жінкою, яка набагато тихіше поводилася вдень, ніж уночі. А що я завжди спав у одній кімнаті з ними, її галасливе безсоння часто турбувало мене, і турбувало б ще частіше, якби я розумів його причину. Але я ні про що й гадки не мав, являючи щодо цього зразкову дурість, що дозволяла клопотатися про мою освіту самій природі.

Отже, я весело йшов у товаристві свого святобливого провідника та його жвавої жіночки. Ніщо не бентежило моєї подорожі: тіло і душа були в найщасливішому настрої за все моє життя. Молодий, сильний, здоровий, безтурботний, певний у собі та інших, я переживав ту коротку, але дорогоцінну мить життя, коли його експансивна повнота так розширює наше єство всіма відчуттями і прикрашає в наших очах всю природу чарівністю нашого існування. У моєї приємної тривоги була мета, що робила її менш блукаючою і зупиняла мою уяву. Я дивився на себе як на продукт, на учня, друга, майже коханця пані де Варенс. Її приємні розмови, всі її дрібні ласки, ніжний інтерес, який вона, здавалося, виявляла до мене, її чарівні погляди, що здавалися мені сповненими кохання, бо самі вселяли мені його, – все це живило на ходу мої думки і спонукало мене до чудових мрій. Ані боязнь, ані сумнів у моїй долі не бентежили цих мріянь. Послати мене у Турин означало, на мою думку, зобов’язатися дістати мені кошти для життя, пристойно помістити мене. Я не піклувався про самого себе, інші взяли на себе цей клопіт. Таким чином я легко йшов уперед, позбавлений цієї ноші; молоді бажання, чарівниця-надія, блискучі плани наповнювали мою душу. Все, що я зустрічав, здавалось мені запорукою близького щастя. У будинках я уявляв сільські святкування, на луках – надзвичайно веселі ігри, уздовж річок – купання, прогулянки на човні, вудіння риби, на деревах – чудові плоди, а під їх тінню – солодкі побачення, на горах – чашки молока і вершків, чарівне безклопіття, мир, простоту, приємність іти, куди очі дивляться. Ніщо не проходило повз мою увагу, не викликаючи в серці якоїсь веселої картини. Велич, різноманітність, справжня краса видовища робили цю картину гідною розуму. Навіть марнославство домішувало сюди своє вістря. Таким молодим прошкувати Італією, побачити вже стільки країн, іти горами за Ганнібалом здавалося мені славою, неприступною для мого віку. До всього цього додайте часті, приємні зупинки, добрячий апетит і можливість задовольняти його; справді, мені не слід було соромитися, і в порівнянні з обідом Сабрана мій здавався мізерністю.

За все своє життя я не згадаю проміжку часу, такого вільного від турбот і прикрощів, як ті сім-вісім днів наших мандрів. Нам доводилося розміряти свій крок до кроку пані Сабран, і подорож обернулася не чим іншим, як довгою прогулянкою. Цей спогад залишив у мені щиру прихильність до всього, що до нього стосувалося, особливо до гір і до піших переходів. Я подорожував пішки лише в свої кращі літа, і завжди з великою втіхою. Згодом обов’язки, справи, необхідність возити багаж змусили мене зробитися паном і наймати екіпажі; разом зі мною увійшли туди важкі клопоти, прикрощі, труднощі, і тепер я відчуваю лише потребу приїхати, тоді як раніше у своїх подорожах я почував задоволення від самої ходьби. Довго я шукав у Парижі двох товаришів з такими самими смаками, які пожертвували б кожен п’ятдесятьма луїдорами зі свого гаманця і роком свого часу, щоб разом обійти пішки всю Італію, у супроводі одного слуги, який ніс би мішок для нічлігу. Багато хто, очевидячки, був у захваті від цього проекту, але глибоко в душі всі вважали його надхмарним палацом, про який часто базікають, не бажаючи дістатися до нього. Пам’ятаю, що я палко говорив про цей проект із Дідро і Ґріммом,[27] і мені вдалося розпалити їхню фантазію. Якось раз я подумав, що справу зроблено; але все звелося до бажання здійснити подорож на папері, у якій Ґрімм не вигадав нічого забавнішого, як змусити Дідро скоїти купу непривабливих вчинків, а мене замість нього віддати до рук інквізиції.

вернуться

27

Барон Мельхіор фон Грімм – його образ набуває протилежного представлення в двох частинах «Сповіді».