Цей проект цілковитої самоти, один з найрозумніших, які тільки в мене бували, міцно засів у моїй голові, і я вже взявся до його здійснення, коли Небо, що готувало мені зовсім іншу долю, кинуло мене в новий вир подій.
Монморансі, старовинний і прекрасний маєток знаменитого роду, названий його ім’ям, після конфіскації перейшов до інших рук. Він перейшов через сестру герцога Анрі до роду Конде, який перейменував Монморансі на Анг’єн. У цьому герцогському маєтку від колишнього замку залишилася тільки стара вежа, де присягались васали, а тепер зберігається сімейний архів. Але є в Монморансі будинок, що його спроектував архітектор Круаза, на прізвисько Бідняк, і цей будинок своєю пишнотою цілком гідний називатися замком. Велич цієї прекрасної будівлі, тераса, на якій він розташований, краєвид, що відкривається звідти, можливо, єдиний у світі, його простора вітальня, розписана рукою майстерного художника, сад, посаджений уславленим Ленотром,[188] – усе разом утворює щось таке вражаюче у своїй величавій простоті, що мимоволі привертає до себе пильну увагу і чарує погляд. Цей будинок належав у той час маршалу Франції, герцогу Люксембурзькому, який щороку приїжджав у ці краї, де колись його предки були повноправними господарями, і проводив тут у цілому п’ять чи шість тижнів, на правах приватної особи, але в розкоші, що не поступалася колишньому блиску його роду. У свій перший приїзд туди після мого переселення в Монморансі маршал і його дружина прислали свого камердинера привітати мене від їх імені і передати запрошення вечеряти у них завжди, коли я захочу. І кожного свого приїзду вони не забували повторювати те ж саме вітання, супроводжуючи його таким самим запрошенням.
Це нагадало мені пані де Безенваль, яка послала мене обідати до людської. Часи змінилися, але я залишився той самий. Я не хотів, щоб мене відіслали до людської, і мало дорожив обідом у вельмож. Я волів би, щоб вони дали мені спокій, не вшановуючи і не принижуючи мене. На чемність пана і пані де Люксембурґ я відповідав увічливо і шанобливо, але не приймав їхніх запрошень. Моє звичайне нездужання, моя соромлива вдача і невміння вести розмову змушували мене здригатися на саму лише думку потрапити в товариство придворної знаті, і я навіть не пішов у замок подякувати, хоча розумів, що це потрібно і що вся ця запобігливість викликана радше цікавістю, ніж щирою прихильністю.
Тим часом милі речі тривали і навіть посилювалися. Графиня де Буффлер, близька приятелька пані маршалової, приїхавши погостювати в Монморансі, прислала дізнатися про моє здоров’я і висловила бажання мене побачити. Я відповів, як належить, але не здався. Наступного року родина Люксембурґ приїхала до замку на Великдень. Кавалер де Лоренці, що був у почті принца де Конті і прийнятий у пані де Люксембурґ, кілька разів був у мене, ми познайомилися. Він наполягав, щоб я зробив візит у замок, я відмагався. Нарешті одного разу, опівдні, коли я найменше цього чекав, до мене приїхав сам маршал Люксембурзький у супроводі п’яти чи шести осіб. Цього разу ніяк не можна було відмовитися. Залишалось або набути репутації нахаби і нечеми, або віддати йому візиту і засвідчити свою пошану його дружині, від імені якої він засипав мене найлюб’язнішими компліментами. Так, недоброї години, почалися ці знайомства, від яких я вже не міг більше відмовлятися, хоча серце моє відчувало, що нічого доброго з цього не вийде.
Я страшенно боявся пані де Люксембурґ. Я знав, що вона приваблива. Я бачив її кілька разів у театрі і у пані Дюпен років десять-дванадцять тому, коли вона ще була герцогинею де Буффлер і вражала своєю юною красою. Але її вважали злою, а така репутація знатної жінки кидала мене в дрож. Ледве я побачив її, як вона мене зачарувала. Я побачив у ній ту чарівливу красу, яка не зникає з роками і над усе здатна подіяти на мою душу. Я сподівався почути розумні, але колючі і в’їдливі слова. Проте вийшло зовсім інакше і набагато краще. Мова її не пересипана дотепами, у ній немає несподіваних зворотів, порівнянь, немає навіть, власне, того, що називається гнучкістю розуму, але вона сповнена чудової витонченості, що ніколи не вражає і завжди чарує. Її компліменти тим більш привабливі, що вони прості, здається, ніби вони злітають з її уст мимоволі, від надміру почуттів. Мені в перші ж відвідини здалося, що, незважаючи на моє збентеження і недоладну мову, я їй сподобався. Всі придворні жінки вміють переконати вас у цьому, коли хочуть, але не всі вміють, подібно до пані де Люксембурґ, зробити цю впевненість такою втішною, що сумніватися в ній немає жодного бажання. З першого ж дня я відчув до неї цілковиту довіру, яка не забарилася б зміцніти, якби герцогиня де Монморансі, її невістка, легковажна, досить хитра і, як мені здається, пліткарка, не взялася за мене і своїм глузуванням не викликала у мене підозри, що під прикриттям незліченних похвал з боку її матусі і вдаваного загравання з боку її самої з мене просто підсміюються.
188
Ленотр Андре (1613–1700) – знаменитий французький архітектор і ландшафтний дизайнер, який розробив планування версальських парків.