«Я рада, я в захопленні; ваш лист нескінченно мене потішив, і я поспішаю повідомити вас про це та подякувати вам.
Ось деякі вислови з вашого листа: «Хоча ви, безперечно, дуже вигідна замовниця, але я соромлюся брати з вас гроші: радше це я мав би платити вам за втіху працювати для вас». Нічого більше не скажу вам. Я засмучена, що ви нічого не повідомляєте мені про своє здоров’я. Це цікавить мене найбільше. Люблю вас від щирого серця. Мені дуже прикро, запевняю вас, що я мушу про це писати, коли мені так хотілося б сказати вам про це особисто. Герцог Люксембурзький любить вас і обіймає від усієї душі».
Одержавши цього листа, я поквапився на нього відповісти, відклавши детальніше його вивчення, щоб протестувати проти будь-якого образливого тлумачення моїх слів. Присвятивши кілька днів такому вивченню і все-таки нічого не розуміючи, ось як я відповів на лист герцогині:
«Монморансі, 8 грудня 1759 р.
З часу свого останнього листа я сотні разів перечитував відзначене вами місце. Я розглядав його у власному і прямому його розумінні, розглядав з усякого погляду, який тільки можна йому надати, і, запевняю вас, пані маршалова, не знаю, повинен я просити вибачення у вас, чи ви у мене».
Минуло вже десять років, відколи ці листи були написані. Я часто думав про них відтоді, і моя дурість у цьому питанні досі така велика, що мені так і не вдалося зрозуміти, що могла вона знайти в цих словах – не кажу образливого, але хоч би неприємного.
Щодо рукописного примірника «Елоїзи», який захотіла мати пані де Люксембурґ, я розповім тут, що я вигадав, щоб вирізнити його якоюсь помітною перевагою з-поміж інших. Я написав окремо пригоди мілорда Едуарда і довго вагався, включати чи не включати їх, цілком чи в уривках, до цього твору, де вони здавалися мені потрібними. Врешті-решт, я вирішив зовсім їх викинути, бо вони відрізнялися за тоном від решти і могли порушити його зворушливу простоту. До того ж у мене з’явилася й інша, вагоміша причина, коли я краще пізнав пані де Люксембурґ. Річ у тім, що в цих пригодах фігурує одна римська маркіза з огидним характером, окремі риси якого, зовсім не властиві герцогині, могли бути приписані їй тими, хто знав її тільки з чуток. Тому я дуже радів своєму рішенню і вчинив згідно з ним. Але, гаряче бажаючи збагатити її примірник чимось таким, чого не було в жодному іншому, я не знайшов нічого кращого, як зробити з цих злощасних пригод витяг і додати його туди. Безрозсудне рішення, безглуздість якого можна пояснити тільки сліпою долею, що вела мене до загибелі!
Quos vult perdere Jupiter dementat.[189]
Я був такий дурний, що зробив витяг з особливою ретельністю, витративши на нього багато зусиль, і послав їй цей уривок, як найкращу річ у світі, попередивши її, проте, як це й було насправді, що оригінал я спалив, що витяг зроблено для неї однієї і що ніхто його не побачить, якщо тільки вона сама не покаже. Все це, анітрохи не переконавши її в моїй розсудливості і скромності, як я розраховував, тільки дало їй привід думати, ніби я вбачаю тут образливу для неї схожість. Я нерозважливо був певен, що вона буде в захопленні від мого вчинку. Але, всупереч моїм сподіванням, вона не висловила з цього приводу ніякого захоплення і, на превелике моє здивування, ніколи жодним словом не згадала про надісланий зошит. Але я, як і раніше, був задоволений своєю винахідливістю і лише багато часу по тому з інших ознак помітив, яке враження вона справила.
Щодо її примірника мені прийшла до голови ще одна ідея, розсудливіша, але за своїми віддаленими наслідками вона виявилася для мене не менш шкідливою, дивовижно, як усе сприяє долі, коли вона штовхає людину до нещастя! Я хотів оздобити цей рукопис малюнками з гравюр до «Юлії», які були такого самого формату, як і рукопис. Я попросив у Куанде ці малюнки, оскільки вони належали мені по праву, тим паче що я віддав йому всю виручку за гравюри, на які був великий попит. У Куанде так багато хитрощів, як їх мало в мені. Оскільки я вимагав у нього малюнки, то він розпитав, навіщо вони мені знадобилися. Тоді, під приводом, що йому захотілося додати до них кілька прикрас, він залишив їх у себе і зрештою сам подарував пані маршаловій.
Ego versiculos feci, tulit alter honores.[190]
Це остаточно відкрило Куанде двері замку, і відтоді він почав бувати там запросто. Після мого тимчасового переселення до малого замку він часто заходив до мене, і завжди вранці, особливо ж коли герцог і герцогиня Люксембурзькі бували в Монморансі. Таким чином, для того, щоб провести з ним день, я змушений був відмовлятися від візиту до замку. Мені почали дорікати за ці пропуски, я пояснював їхню причину. Тоді мене попросили привести пана Куанде, і я це зробив. А хитрун тільки цього й добивався. Так, завдяки винятковій доброті до мене маршала і його дружини прикажчик Телюссона, якого господар іноді садовив із собою за стіл, коли в нього не було сторонніх, раптом виявився допущеним до столу маршала Франції і обідав разом з принцами, герцогинями й усіма, що було блискучого при дворі. Ніколи не забуду, як одного разу, коли Куанде треба було рано повернутися до Парижа, маршал сказав по обіді, звертаючись до всіх присутніх: «Ходімо прогуляємося дорогою до Сен-Дені, проведемо пана Куанде». Голова бідолашного хлопця остаточно закрутилася. А я так розхвилювався, що не міг вимовити ні слова. Я йшов позаду, плачучи, як дитина, і знемагаючи від бажання цілувати сліди доброго маршала. Але історія з переписуванням «Елоїзи» змусила мене забігти наперед. Повернімося до викладу подій по порядку, наскільки дозволить мені пам’ять.