Дивно, з якою фатальною неминучістю геть усе, що я говорив і робив, викликало невдоволення пані де Люксембурґ, навіть тоді, коли я найбільше прагнув зберегти її приязність. Усі лиха, що спали на голову її чоловіка одне за одним, змушували мене ще сильніше приростати до нього серцем, а отже, й до неї, оскільки зв’язок між цими обома завжди здавався мені таким міцним, що моє щире ставлення до одного з них неодмінно стосувалося й іншого. Маршал старішав. Його служба при дворі, пов’язаний з нею постійний клопіт, часті полювання, а надто втомливі чергування – все це вимагало майже юнацьких сил, а тим часом я вже не бачив нічого, що могло б підтримати його в кар’єрному змаганні. Якщо його титули врешті-решт розійдуться по чужих руках, а ім’я його має згаснути разом з ним, який сенс був йому й далі жити тим клопітливим життям, головна мета якого – забезпечити своїм дітям благовоління монарха?
Якось, коли ми були лише утрьох, без сторонніх, і він скаржився на втому від служби при дворі, як людина, що занепадає духом після жорстоких втрат, я наважився заговорити з ним про відставку. Він зітхнув, не маючи на те рішучої відповіді. Та коли я залишився наодинці з пані де Люксембурґ, вона добряче вилаяла мене за цю пораду, що напевне її стривожила. Вона навела один аргумент, який здався мені цілком справедливим, і тому я вирішив більше ніколи не повертатися до цієї теми. Думка її була така, що від довгої звички придворне життя стало для герцога справжньою потребою, а на той час було для нього навіть засобом забути про свої сумні думки, і відставка, про яку я говорив йому, стала б для нього не так відпочинком, як вигнанням, до того ж неробство, нудьга, журба остаточно наблизять його кінець, і то дуже скоро. Вона мусила б бачити, що переконала мене, і цілком могла покластися на моє слово честі, якого я не порушив жодного разу, але мені здалося, що вона все-таки не була спокійна з цього приводу, і здається, відтоді мої розмови з маршалом наодинці траплялися щодалі рідше, і майже завжди їх переривали.
Отже, моя ніяковість і невдачливість діяли мені на шкоду, заважаючи пані маршаловій змінити своє ставлення до мене на більш схвальне, а люди з її постійного оточення, думку яких вона цінувала найбільше, не поспішали допомагати в моїй лихій пригоді. А особливо такий собі абат де Буффлер – молодий чоловік, такий успішний, як тільки можна собі уявити. Здається, він ніколи не був до мене надто прихильний. І не тільки він у всьому товаристві, наближеному до дружини маршала, не звертав на мене ніякогісінької уваги: ба мені тепер навіть здавалося, що з кожним його приїздом до Монморансі я щось безповоротно втрачав у її ставленні до мене. Щоправда, цілком можливо, що він того навіть не зауважував, та сама його поява, усі ті милі речі, всі його красномовні залицяння, на які він був безмежно щедрий, зараз же сприймалися як аж такі виразно гожі й надзвичайно елегантні, що поряд з ними мої кострубаті spropositi[204] здавалися ще більш недоладними. Перші два роки, коли абат майже не бував у Монморансі, завдяки поблажливому ставленню до мене дружини маршала я ще там доволі міцно тримався, та варто було йому почати з’являтися там частіше – як я одразу втратив свої, здавалося б, міцні позиції в будинку маршала. Я захотів бути під його крилом, заслужити його дружбу, але саме ця моя звичайна похмурість, що завжди заважала мені і через яку, власне, я й прагнув його опіки, не могла йому сподобатися, та й узявся я до цієї справи так невправно, що остаточно занапастив себе в очах дружини маршала, при цьому аніскільки не поліпшивши абатове ставлення до мене. Здавалося б, з його блискучими знаннями й жвавим розумом йому були відкриті всі дороги, та невміння зосередитися, бажання розваг, а не праці у всьому дозволили йому досягти тільки напівталантів. Зате їх у нього було без ліку, а у вищому світі, де він прагнув стягати зорі з неба, тільки цього й треба. Абат дуже вправно складав віршики, так само гарно писав записочки, бринькав на цитрі, а ще вмів сяк-так мазюкати пастеллю картинки. Абату заманулося написати портрет пані де Люксембурґ, та він вийшов жахливий. Вона сказала, що схожості немає ані найменшої, і це була правда. Вражий абат спитав моєї думки, і я, як той бовдур і брехун, визнав, нібито портрет вдалий. Я хотів підлестити художникові, та не вгодив пані маршаловій, і вона це запам’ятала; абат же, домігшись свого, взяв мене на глузи. Такий «успіх» моєї запізнілої спроби навчив мене, що слід утримуватися від дурного підлабузнювання, завжди пам’ятаючи про мудру Мінерву.