У своєму житті я завжди ніби випадково, проте часто знайомився з жінками-авторами. Я сподівався, що в крайньому разі серед владних світу цього їх не так багато. Та де там! Ця випадковість і тут не давала мені просвітку. Втім, пані де Люксембурґ, скільки я знаю, ніколи не хибувала на цю манію; зате нею дуже переймалася графиня де Буффлер. Вона написала трагедію в прозі, яка спершу була прочитана, ходила по руках і над усяку міру звеличена у колі принца де Конті; але пані де Буффлер, не вдовольнившись цими похвалами, захотіла так само почути й мою думку. Що ж, вона її почула: думка була стримана, – саме така, на яку заслуговував її твір. Крім того, я вважав за свій обов’язок повідомити її, що п’єса її, названа «Великодушний раб», має дуже велику схожість з англійською п’єсою під назвою «Oroonoko», яка хоча й маловідома, та все ж існує її переклад. Пані де Буффлер подякувала мені за повідомлення, втім, запевнила, що її п’єса анітрохи не схожа на англійську. Я ніколи нікому, крім неї, не говорив про цей плагіат, та й їй самій сказав лише для того, щоб уволити її ж бажання, висловивши свою думку. Але не раз відтоді згадував я про долю Жіля Блаза,[205] що виконав такий самий обов’язок у присутності архієпископа-проповідника.
Окрім абата де Буффлера, що не любив мене, окрім пані де Буффлер, щодо якої я вчинив провини, яких ніколи не прощають ні жінки, ні автори, решта друзів пані маршалової теж, як мені завжди здавалося, не надто прагнули стати моїми друзями. Це стосується і президента Ено, який, записавшись в автори, не був позбавлений їхніх недоліків; це стосується й пані де Деффан і мадемуазель де Лепінас, обидві дуже дружні з Вольтером і близькі приятельки д’Аламбера, з яким остання навіть почала разом жити, – зрозуміло, з найчеснішими намірами, та інакше й бути не могло. Спочатку я дуже зацікавився пані де Деффан, яка втратила зір, а відтак викликала в мене співчуття. Але її спосіб життя, такий протилежний моєму, адже я вставав майже тоді, коли вона лягала спати, її нестримна пристрасть до легковажних жартів, значення, яке вона надавала, в гарному чи поганому розумінні, кожному брудному пасквілю, що з’являвся, виняткова необ’єктивність, що не дозволяла їй говорити ні про що врівноважено і спокійно, неймовірна забобонність, непереможна затятість, безглузде навіженство, до якого доводила її наполеглива упередженість думок, – усе це скоро відвернуло мене від бажання робити їй послуги. Вона це помітила, і цього виявилося досить, щоб розлютити її; і хоча я відчував, до якої міри може бути небезпечна жінка з подібним характером, я все ж таки мав за краще зазнавати бича її ненависті, ніж дружби.
Мало того що я майже не мав друзів у колі пані де Люксембурґ, але в мене знайшлися в її сім’ї ще й вороги. Ворог був у мене там тільки один, але в моєму теперішньому становищі він вартий був сотні. Звичайно, це не був герцог де Вільруа, її брат: він не лише відвідав мене, але кілька разів запрошував приїхати до нього у Вільруа. Я відповів йому з усією можливою повагою і поштивістю, герцог, прийнявши мою невизначену відповідь за згоду, домовився з маршалом і його дружиною про двотижневу поїздку, в якій і мені запропонували взяти участь. Та оскільки стан мого здоров’я потребував догляду і не дозволяв мені роз’їжджати без ризику, я просив пана де Люксембурґа увільнити мене від цієї поїздки. З його відповіді видно, що він зробив це дуже люб’язно, і після того герцог де Вільруа виявляв до мене не менше доброти, ніж раніше. Його племінник і спадкоємець, молодий маркіз де Вільруа, не поділяв ні прихильності, з якою герцог ставився до мене, ні поваги, яку я почував до дядька. Розв’язні манери цього маркіза робили його нестерпним в моїх очах, а моя холодність викликала його ворожнечу. Якось увечері за столом він дозволив собі вихватку, з якої я не зумів вийти з честю через свою дурість і розгубленість, а гнів не тільки не загострює винахідливість у мене, а вбиває остаточно. У мене був собака, якого мені подарували цуценям незабаром після мого переїзду до Ермітажу; я назвав його Герцогом. Цей собака, що не відзначався красою, але рідкісної породи, став моїм супутником, моїм другом і, без сумніву, заслуговував на це звання більше, ніж багато з тих, хто має його; він був знаменитий у замку Монморансі своєю вірною, ласкавою вдачею і тією прихильністю, яку ми почували один до одного. Але через свою легкодухість я змінив його кличку на Турка, ніби не існувало сотень собак, яких звали Маркізом, і жоден маркіз на це не ображався. Маркіз де Вільруа, дізнавшись про те, що я змінив кличку собаки, так чіплявся до мене з цим, що я змушений був розповісти за столом про свій вчинок. У цій історії для титулу герцога було образливим не так те, що я дав кличку псові, як те, що я її змінив. На лихо, там сиділо кілька герцогів: герцог Люксембурзький, його син, та й сам маркіз де Вільруа також мав ним стати і тепер став; він злорадно тішився, бачачи, що я загнався на слизьке і яке це справило враження. Кажуть, наступного дня пані де Люксембурґ дуже сварила його за це; коли це правда, можна собі уявити, як це поліпшило мої стосунки з маркізом.
205
Жіль Блаз – головний герой роману Лесажа «Жіль Блаз» (1715). Йдеться про епізод, коли герой, змінивши ряд посад, влаштовується секретарем до архієпископа, який зобов’язує правдиво оцінювати його проповіді. За висловлену правдиву критику Жіля Блаза одразу звільняють.