Отже, довгі роки мене лікували від хвороб, яких у мене не було, а врешті-решт я дізнався, що хвороба моя – невиліковна, але не смертельна – закінчиться лише разом з моїм існуванням. Моя уява, заспокоєна цією новиною, перестала лякати мене жорстокою смертю від кам’яної хвороби. Позбувшись уявних страждань, які для мене болісніші, ніж реальні, я терпляче і легше їх зносив. Немає сумніву, що відтоді я значно менше страждав від своєї хвороби, ніж раніше, і щоразу, згадуючи про те, що зобов’язаний цим полегшенням панові де Люксембурґу, відчував безмірну вдячність до його пам’яті.
Повернувшись, так би мовити, до життя, я прагнув швидше почати здійснення свого колишнього задуму про те, як прожити його до кінця. Для виконання свого плану я чекав лише виходу з друку «Еміля». Я мріяв переселитися до Турені, де вже бував і де мені дуже сподобалися м’який клімат і звичаї її мешканців.
Я вже говорив про свої плани з паном де Люксембурґом, і він намагався відрадити мене. Тепер я знову заговорив з ним про це, як про справу вирішену. Тоді він запропонував мені замок Мерлу за п’ятнадцять льє від Парижа, як найбільш підхожий притулок, в якому вони з герцогинею охоче могли б мене влаштувати. Ця пропозиція мене зворушила і сподобалася мені. Перш за все треба було оглянути цей куточок; ми домовилися з маршалом про день, коли він пришле свого слугу з коляскою, щоб відвезти мене туди. Цього дня я почувався дуже зле, довелося відкласти поїздку, а виниклі потім перешкоди і зовсім її розладнали. Дізнавшись згодом, що маєток Мерлу належить не маршалові, а його дружині, я легше втішився, що не поїхав туди.
Нарешті «Еміль» вийшов у світ, причому вже не було мови ні про передрук, ані про інші труднощі. Перед виходом книги маршал зажадав у мене всі листи пана де Мальзерба, що стосувалися цього видання. Безмежна довіра до обох і глибока впевненість у власній безпеці завадили мені помітити, що подібна вимога була дещо дивною і навіть підозрілою. Я повернув листи за винятком одного чи двох, що випадково залишилися в моїх книгах. За деякий час до того пан де Мальзерб повідомив мене, що забрав у Дюшена листи, які я писав йому під час моїх тривог з приводу єзуїтів. Треба признатися, що ці листи не робили особливої честі моїй розсудливості. Але я відповів йому, що ні в чому не хочу здаватися кращим, ніж я є, і що він може залишити ці листи у Дюшена. Не знаю, як він ними розпорядився.
Поява цієї книги не викликала бурхливого захоплення, як це було з останніми моїми творами. Ніколи жодна праця не викликала стільки похвал окремих осіб і такого стриманого схвалення публіки. Все, що мені говорили й писали з цього приводу люди, найбільш здатні про неї судити, підтверджувало мені, що це найкраще і найважливіше з усього, що я написав. Але всі похвали висловлювалися з найдивнішими осторогами, наче треба було зберегти в таємниці, що ця книга може подобатись. Пані де Буффлер написала мені, що автор цієї книги заслуговує пам’ятника і глибокої поваги всього людського роду, а в кінці безцеремонно просила мене повернути їй цю записку. Д’Аламбер, який писав мені, що цей твір свідчить про мою першість і повинен поставити мене на чолі всіх літераторів, не підписав свого листа, хоча всі інші завжди підписував. Дюкло, вірний друг і правдива, але обережна людина, високо оцінив книгу, проте не захотів письмово висловитися про неї. Ля Кондамін накинувся на Символ віри і говорив дурниці; Клеро в своєму листі теж обмежився цим уривком, але не побоявся написати, як схвилювало його читання, і сказав – це його справжні слова, – що воно зігріло його стару душу. З усіх, кому я послав свою книгу, він був єдиний, хто голосно і сміливо висловив усе те добре, що думав про неї.
Мата, якому я теж подарував один примірник до того, як книга надійшла у продаж, позичив її панові де Блеру, радникові парламенту, батькові правителя Страсбурґу. У де Блера був заміський будинок у Сен-Ґрасьєні, і Мата, давній його знайомий, іноді відвідував його там. Він дав йому прочитати «Еміля» раніше, ніж книга вийшла. Повертаючи її, де Блер сказав йому дослівно так, і ці слова того ж дня були мені переказані: «Пане Мата, це чудова книга, але про неї незабаром заговорять більше, ніж бажано авторові». Коли мені переказали це, я тільки посміявся і побачив у цьому багатозначний тон члена суддівського стану, що все вбирає в таємницю. Ці та інші тривожні відгуки, що дійшли до мене, справили на мене не більше враження. Зовсім не передбачаючи катастрофи, що насувалася на мене, певний у тому, що мій твір корисний, чудово переконаний, що я в усьому вчинив правильно, твердо розраховуючи на цілковиту підтримку пані де Люксембурґ і навіть на прихильність до мене міністерства, я радів, що ухвалив рішення відійти від світу в розпалі свого тріумфу і в той момент, коли я знищив усіх своїх заздрісників.
207
рядки з поеми Т. Тассо «Звільнений Єрусалим», присвячені Турені.