Ця розмова, дарма що коротка, з’ясувала для мене моє становище, принаймні до певної міри, і я зрозумів, що загроза спрямована саме на мене. Я оплакував ту нечувану фатальність, яка обертала на шкоду мені все добре, що я говорив чи робив. Але, вважаючи винними в цій справі пані де Люксембурґ і пана де Мальзерба, я не розумів, яким чином їх проминули і дісталися до мене; але тепер я вже ясно бачив, що не буде мови про справедливість і правосуддя, і що ніхто не з’ясовуватиме, справді я винен чи ні.
Гроза бушувала все дужче. Навіть Неольм у нападі балакучості висловив мені співчуття, що зв’язався з цим твором, оскільки не сумнівався, яка доля чекає на книгу та її автора. Одна лише обставина подавала мені надію: я бачив, що пані де Люксембурґ спокійна, весела і навіть радісна; поза сумнівом, вона впевнена в успіху своєї справи. Хіба не висловила б вона мені ані слова співчуття чи вибачення, якби за мене треба було хвилюватись? Хіба могла б вона так спокійно дивитися на те, якого характеру набуває справа, немов не має до неї ніякого стосунку і нітрохи не цікавиться моєю долею? Понад усе дивувало мене її мовчання. Мені здавалося, що вона повинна була б щось сказати. Пані де Буффлер була не така спокійна. Вона ходила туди й сюди із збудженим виглядом, їй не сиділось на місці, і вона запевняла мене, що принц де Конті все робить, щоб відбити підготовлюваний мені удар, який вона приписувала теперішнім обставинам, коли парламенту було важливо не дати єзуїтам приводу звинуватити його в байдужості до релігії. Проте видно було, що вона мало сподівається на успіх уживаних спільно з принцом заходів. Усі її розмови, швидше тривожні, ніж заспокійливі, зводилися до того, щоб схилити мене до втечі. Вона постійно радила мені виїхати до Англії, пропонуючи відрекомендувати мене своїм численним друзям і між іншим знаменитому Г’юму,[208] що належав до її найдавніших знайомих. Бачачи, що я все-таки зберігаю спокій, вона пустила в хід засоби, більш здатні похитнути мене. Вона дала мені зрозуміти, що, коли мене заарештують і почнуть допитувати, мені доведеться назвати пані де Люксембурґ, а її дружнє ставлення до мене, звичайно, заслуговує на те, щоб я не наражав себе на ризик скомпрометувати її. Я відповів, що в такому разі вона може бути спокійна, я її не скомпрометую. Вона заперечила, що обіцяти легше, ніж виконати, і тут вона була права, особливо щодо мене, бо я твердо вирішив ніколи не бути кривоприсяжником і ні в чому не брехати перед суддями, хоч як би ризиковано було говорити правду.
Побачивши, що це міркування справило на мене деяке враження, хоча я все ще не наважувався втікати, пані де Буффлер заговорила про ув’язнення до Бастилії на кілька тижнів, як про спосіб уникнути підсудності парламенту, який не втручається в справи державних злочинців, Я нічого не заперечував проти цієї своєрідної ласки, аби тільки про неї прохали не від мого імені. Оскільки вона більше не говорила про це, я вирішив, що вона пропонувала мені цю думку лише для того, щоб випробувати мене, і що вдатися до такого засобу не захотіли, адже він міг би покінчити з усією справою.
208
Г’юм Девід (1711–1776) – шотландський філософ, історик, економіст і публіцист, представник емпіризму, скептицизму й агностицизму. Під час перебування Руссо в Англії (1766–1767) він спочатку товаришував з Г’юмом, але потім вони розірвали дружні стосунки.