Через деякий час мілорд переслав мені лист пані де Буффлер, переданий – принаймні я так подумав – через д’Аламбера, який був знайомий з маршалом. У цьому листі, першому, що його написала пані де Буффлер після мого від’їзду з Монморансі, вона дуже нападала на мене за те, що я писав де Монмоллену, і особливо за те, що я причащався. Я не розумію, чому вона напустилася на мене, тим паче що з часу своєї подорожі до Женеви я завжди відкрито називав себе протестантом і публічно заявляв про це в голландському посольстві, причому абсолютно ніхто не бачив у цьому нічого поганого. Мені здалося забавним, що графиня де Буффлер хотіла керувати моєю совістю в релігійних питаннях. Та оскільки я не сумнівався, що її наміри (хоча й незрозумілі мені) були найкращими в світі, я не образився на такий дивний випад і відповів їй без гніву, виклавши свої причини.
Тим часом образи у пресі не вщухали, а їхні благочестиві автори докоряли владі за надто м’яке до мене ставлення. Цей дружний гавкіт, натхненники якого й далі діяли, не відкриваючи своїх облич, таїв у собі щось зловісне і страшне.
Я незворушно відмовчувався. Мене запевняли, що Сорбонна наклала заборону на мої твори. Я не йняв цьому віри. З якої речі Сорбонна почне втручатися в цю історію? Чи хотіла вона засвідчити, що я не католик? Це й так усім відомо. Можливо, вона хотіла довести, що я поганий кальвініст? Що їй до того? Було б досить дивно, якби вона взяла на себе такий клопіт; це означало б підмінити собою наших пасторів. Ще не бачачи цієї статті, я подумав, що її написано, щоб поглумитися із Сорбонни, і ще більше схилився до цієї думки, коли прочитав її. Нарешті, коли я вже не міг сумніватися в її достовірності, мені залишалося тільки думати, що всю Сорбонну треба запровадити до божевільні.
Але одна стаття засмутила мене набагато більше, адже написала її людина, яку я завжди поважав і захоплювався її стійкістю, хоча й шкодував про її засліплення. Я говорю про послання паризького архієпископа, спрямоване проти мене.[212]
Мені здавалося, що я зобов’язаний відповісти на нього. Я міг це зробити не принижуючись. Це нагадувало той випадок, що стався у мене з польським королем. Я ніколи не любив грубих суперечок у дусі Вольтера. Я вмію битися тільки з гідністю і хочу, аби той, хто на мене нападає, не ганьбив моїх ударів, – інакше від мене годі чекати захисту. Я не сумнівався, що це послання написане на догоду єзуїтам, і хоча в той час вони самі були гноблені, я розпізнав у ньому їхнє давнє правило – добивати нещасних. Тому я теж міг піти за своїм повсякчасним правилом – шанувати особистість номінального автора і розбивати сам твір. Так і вчинив і, здається, небезуспішно.
Мені дуже подобалося жити в Мотьє. Для того щоб оселитися тут і доживати свого віку, мені бракувало тільки надійних засобів до існування, бо життя в цій місцевості досить дороге. Я бачив, що всі мої колишні плани зруйновані. Мені довелося кинути своє господарство і завести нове, оскільки всі мої старі пожитки були розпродані чи розтягнуті, та й з часу від’їзду з Монморансі в мене було чимало різноманітних витрат. Мій маленький капітал танув на очах з кожним днем. За два-три роки він мав остаточно вичерпатись, а поповнити його було нічим, хіба тільки знову взятися до писання книжок, але я вже відмовився від цього згубного ремесла.
Певний у тому, що ставлення до мене незабаром зміниться, і публіка, схаменувшись, змусить владу червоніти за своє поводження зі мною, я думав лише про те, як би дотягнути до цих щасливих змін, коли я буду в змозі вибрати кращий спосіб добувати кошти на прожиття. З цією метою я знову взявся до свого «Музичного словника», який за десять років праці над ним так посунувся, що залишилося тільки закінчити його і переписати начисто. Незадовго перед тим мені прислали мої книги, і з їх допомогою я міг закінчити цю роботу. У той самий час мені прислали й мої папери, що дозволило мені почати написання своїх спогадів, яким я мав намір віднині цілком себе присвятити. Я почав переписувати листи до одного збірника, щоб він став дороговказною ниткою для моєї пам’яті відносно порядку і часу подій. Я вже відібрав ті, які хотів зберегти для цієї мети, і десятирічна послідовність не переривалася. Але, давши лад листам, щоб переписати їх, я виявив у них прогалину, що здивувала мене. Ця прогалина охоплювала майже шість місяців – із жовтня 1756 року до березня наступного року.
Я чудово пам’ятав, що відклав багато листів Дідро, Делейра, пані д’Епіне, пані де Шенонсо та інших, але не знаходив їх тепер. Куди ж вони поділися? Невже хтось наклав руку на мої папери протягом тих кількох місяців, поки вони залишалися в Люксембурзькому палаці? Це було незбагненно, адже я сам бачив, як маршал замкнув на ключ кімнату, куди я їх поклав. Багато листів жінок і всі листи Дідро не були датовані; щоб розмістити ці листи по порядку, мені довелося проставити на них дати з пам’яті і навздогад; тепер я подумав був, що помилився в датах, і знову перебрав усі листи без дат або які я сам датував, шукаючи серед них ті, які мали б заповнити прогалину. Та мої пошуки ні до чого не привели, я переконався, що прогалина справді існує, і що листи, напевне, були викрадені. Ким і з якою метою? Ось чого я не міг зрозуміти. Ці листи, що передували моїм великим сваркам і належали до часу мого найбільшого захоплення «Юлією», не могли нікого зацікавити. Щонайбільше – у них були якісь причіпки Дідро, насмішки Делейра, докази дружби пані де Шенонсо і навіть пані д’Епіне, з якою я був тоді в найкращих стосунках. Кому ж могли знадобитися ці листи? Що хотіли з ними зробити? Тільки через сім років я запідозрив, у чому полягала жахлива мета цієї крадіжки.
212
Архієпископ Паризький Крістоф де Бомон виступав проти вільнодумців. У своєму «Посланні» (1762) він засудив «Еміля», назвав Руссо безумцем, брехуном та нечестивцем і заборонив своїй пастві тримати цю книгу в себе дома. «Відповідь Руссо, громадянина Женеви», де автор жорстко критикує офіційну релігію, стала одним з найвідоміших творів Руссо.