Остаточно впевнившись у цій нестачі, я почав перевіряти свої чернетки, чи не виявиться і там чогось подібного. Я дещо знайшов і, зважаючи на свою погану пам’ять, припустив, що бракує і ще дечого в купі моїх паперів. Я помітив, що відсутні чернетка «Чуттєвої моралі» і витяги з «Пригод мілорда Едуарда». Останнє, признаюся, змусило мене запідозрити пані де Люксембурґ. Ці папери пересилав мені Ля Рош, її слуга, і я не уявляв собі, хто, окрім неї, міг би зацікавитися цим клаптиком. Але навіщо їй був потрібен інший уривок, а також викрадені листи, якими навіть з поганими намірами не можна було скористатися на шкоду мені, хіба що переробивши їх? Я ні на одну хвилину не запідозрив маршала, знаючи його незмінну прямоту і справжню дружбу до мене. Я не міг навіть утвердитися в своїй підозрі стосовно його дружини. Після довгих і втомливих пошуків винуватця цієї крадіжки я нарешті вирішив, що найпевніше приписати її д’Аламберу, який, утершись у дім пані де Люксембурґ, міг знайти спосіб ритися в її паперах і взяти те, що йому хотілося, як з рукописів, так і з листів – або щоб завдати мені якоїсь прикрості, або щоб привласнити собі те, що могло йому знадобитись. Я припускав, що, введений в оману заголовком «Чуттєвої моралі», він думав, що знайде план справжнього трактату про матеріалізм і, як легко собі уявити, скористається ним проти мене. Упевнений, що, познайомившись із чернеткою, він скоро побачив свою помилку, і, вирішивши зовсім залишити літературу, я мало турбувався з приводу цього викрадення, вже не першого з його боку,[213] і все зносив без нарікань. Незабаром я й думати забув про цю зраду, неначе її не існувало, і почав збирати матеріал, що залишився в мене, готуючись до праці над своєю «Сповіддю».
Довгий час я вважав, що в Женеві спілка пасторів чи принаймні громадяни і буржуазія протестуватимуть проти беззаконня, допущеного в спрямованій проти мене постанові. Але все залишилося спокійним, принаймні ззовні; спостерігалася загальна незадоволеність, що чекала тільки нагоди, щоб вихлюпнутися. Мої друзі чи то пак ті, хто називав себе так, закидали мене листами, вмовляючи стати на чолі їх і запевняючи, що з боку ради буде публічне вибачення. Боязнь заворушень і розбрату, що їх могла викликати моя присутність, завадила мені поступитися їхнім умовлянням. Вірний одного разу даній мною клятві ніколи не брати участі у громадянських чварах у своїй країні, я вважав за краще зносити образу і назавжди покинути батьківщину, ніж повертатися туди за допомогою жорстоких і небезпечних засобів. Я й справді чекав з боку буржуазії законних і мирних заперечень проти правопорушення, що надзвичайно її зачіпало, але їх не було. Її ватажки не так добивалися сатисфакції за образи, як чекали нагоди вислужитися. Вони умишляли зле, але мовчали і дозволяли раді виявляти ханжество і зводити наклеп, для того щоб зробити мене одіозною фігурою в очах простолюду, пояснюючи свої нападки релігійною ревністю.
Понад рік я марно чекав, що хто-небудь висловить протест проти цієї незаконної постанови. Нарешті, бачачи, що мої співгромадяни від мене відступилися, я вирішив відректися від своєї невдячної батьківщини, де ніколи не жив, від якої ніколи мені не було ні добра, ні користі і яка за одне лише те, що я хотів їй віддати честь, вчинила зі мною так негідно, бо ті, хто повинен був піднести свій голос, промовчали. І ось я написав головному синдику – того року це був, здається, пан Фавр – листа, де урочисто відрікався від своїх прав громадянства, витримуючи, втім, того ж помірного і благопристойного тону, яким завжди відзначалися мої горді протести, що ними я часто відповідав серед своїх нещасть на жорстокість ворогів.
213
В «Основах музики» д’Аламбера я знайшов багато місць, узятих з моїх праць про це мистецтво, написаних для «Енциклопедії» і переданих йому за кілька років до виходу його «Основ». Не знаю, чи брав він якусь участь у книзі, названій «Словник красних мистецтв», але я знайшов там статті, слово в слово списані з моїх, і притому задовго до того, як ці самі статті були надруковані в «Енциклопедії». (Прим. автора.)