Після її від’їзду Монмоллен посилив свої підступи, і простолюд не знав стриму. Я тим часом і далі спокійно прогулювався серед улюлюкання, а любов до ботаніки, що прокинулася у мене в спілкуванні з доктором д’Івернуа, надавала нової цікавості моїм прогулянкам; я ходив околицями, збираючи рослини, і не зважав на вигуки всіх цих негідників, яких така холоднокровність дратувала ще дужче. Понад усе пригнічувала мене та обставина, що сім’ї моїх друзів чи тих, хто називав себе так, досить відкрито прилучалися до союзу переслідувачів.[220] До них належала родина д’Івернуа, не виключаючи навіть батька і брата моєї Ізабелі, Буа де ля Тур, родича моєї приятельки, у якої я жив, а також пані Жирардьє, її невістки. Цей П’єр Буа був такий обмежений, такий дурний і тримався так грубо, що, для того щоб не сердитися, я дозволив собі висміювати його. Я написав у дусі «Маленького пророка» брошурку на кілька сторінок, названу «Видіння П’єра з гори, прозваного Ясновидцем», у якій знайшов спосіб доволі вдало посміятися з чудес, що стали тоді головною причиною для мого переслідування. Дю Пейру надрукував цю абищицю в Женеві, і вона мала в країні лише досить посередній успіх: невшательці, попри свій розум, зовсім не розуміють аттичних дотепів і жартів, якщо вони хоч трохи тонкі.
Дещо ретельніше я написав інший твір, що належить до того ж часу; рукопис його можна знайти серед моїх паперів, а про сюжет потрібно тут розповісти.
У вакханалії всіх цих декретів і переслідувань особливо вирізнилися женевці, які найбільше кричали, і серед них мій друг Верн. З воістину богословською великодушністю він вибрав якраз цей час, щоб опублікувати проти мене листи, в яких стверджував, що я не християнин. Ці листи, написані в дуже самовдоволеному тоні, не стали кращими через те, що, як запевняли, до них приклав руку і натураліст Бонне, тому що цей Бонне, хоч і матеріаліст, робився надзвичайно нетерпимим правовірним, як тільки заходила мова про мене. Звичайно, я не мав особливого бажання відповідати на цей твір, але, оскільки випала нагода згадати про нього в «Листах з гори», я вставив туди досить зневажливий, короткий відгук, що розлютив Верна. Він зчинив скажений галас на всю Женеву, і д’Івернуа говорив мені, що той просто в нестямі. Через деякий час з’явився анонімний листок, написаний, здавалося, не чорнилом, а водою з Флегетона.[221] У цьому листі мене звинувачували в тому, що я викинув своїх дітей на вулицю, тягав за собою гвардійську шльондру, занапастив себе розпустою, гнию від сифілісу та в інших подібних речах. Мені неважко було здогадатися, хто автор. Читаючи цей пасквіль, я перш за все подумав про те, чого варте так зване добре ім’я і репутація, якщо можна назвати завсідником притулку насолоди людину, яка жодного разу в житті там не бувала і найбільшим недоліком якої є несміливість і соромливість, як у невинної дівчини; і якщо сміють стверджувати, що я гнию від сифілісу, тоді як я не тільки ніколи не мав подібних хвороб, але, як стверджують медики, мав таку будову, що й не міг заразитися ними. Ретельно зваживши все, я вирішив, що не зумію краще спростувати цю книжечку, як надрукувавши її в тому місті, де найдовше жив. Я послав її Дюшену, щоб він видав її без змін, але з передмовою, в якій я називав Верна і стисло пояснював суть справи. Не задовольнившись публікацією цього листка, я послав його кільком особам, зокрема принцові Луї Вюртемберзькому, який був дуже люб’язний до мене і з яким я тоді листувався. Цей принц, дю Пейру та інші, очевидно, засумнівалися, що автором пасквіля був саме Верн, і осудили мене за те, що я так легковажно назвав його. Їхні доводи змусили мене замислитись, і я написав Дюшену, щоб він знищив цей листок. Гі повідомив мене, що він його знищив, але не знаю, чи так це: я стільки разів переконувався в його брехні, і ще один випадок не здивував би мене. З того часу мене огортає така глибока темрява, що мені неможливо крізь неї розрізнити істину.
Верн поставився до цього звинувачення із стриманістю, більш ніж дивною в людині, яка його не заслуговує, особливо ж після люті, виявленої ним раніше. Він написав мені два чи три дуже зважених листи, метою яких, мабуть, було дізнатися з моїх відповідей, що мені відомо і чи є в мене докази проти нього. Я відповів йому двічі коротко, сухо, різко, по суті, але без неввічливих висловів, і він не розсердився. На третій його лист я вже не відповів, бачачи, що він хоче зав’язати зі мною своєрідне листування, і він змусив мене відповідати йому через д’Івернуа. Пані Крамер написала Дю Пейру, що, на тверде її переконання, Верн не писав цього пасквіля. Все це нітрохи не похитнуло моєї впевненості; але оскільки я міг помилятися і в такому разі зобов’язаний був надати Верну належне задоволення, я передав йому через д’Івернуа, що зроблю це в бажаній для нього формі, якщо він зможе вказати мені справжнього автора пасквіля чи принаймні доведе, що не він написав його. Я зробив більше: добре розуміючи, що, врешті-решт, коли він не винен, я не маю права вимагати якихось доказів, я вирішив викласти в досить ґрунтовній записці причини своєї впевненості і передати їх на розгляд такого посередника, якого Верн не зміг би не визнати. Ніхто не відгадає, кого я обрав у посередники: раду Женеви. У кінці своєї записки я заявляв, що коли, розглянувши її і провівши всі ті розслідування, які рада вважатиме за потрібне провести, маючи цілковиту можливість це зробити, вона вирішить, що пан Верн не є автором пасквіля, я негайно щиро цьому повірю, кинуся йому до ніг і проситиму в нього прощення доти, поки дістану його. Смію сказати, що ніколи ще моя гаряча любов до правосуддя, прямота і великодушність моєї вдачі, моя віра в любов до справедливості, що від народження властива кожному серцю, не виявлялися так повно і так яскраво, як у цій мудрій і зворушливій записці, де я без вагань брав найнепримиренніших моїх ворогів у посередники між мною і моїм наклепником. Я прочитав цю записку Дю Пейру, він порекомендував не давати їй ходу, і я так і зробив. Він порадив мені почекати обіцяних Верном доказів; я чекав їх і чекаю досі. Він порадив мені також поки що помовчати; я замовк – і мовчатиму, поки живий, вислуховуючи осуд за те, що звів на Верна таке тяжке, помилкове і бездоказове звинувачення, хоча в душі я впевнений і переконаний, як у власному існуванні, що автор пасквіля – він. Моя записка в руках у Дю Пейру. Якщо вона коли-небудь побачить світ, у ній знайдуть мої докази і, сподіваюся, пізнають душу Жан-Жака, яку мої сучасники так мало прагнули пізнати.
220
Це нещастя почалося з самого початку мого перебування в Івердоні; коли банерет Роген через рік чи два після мого від’їзду з цього міста помер, старий батько Роген з гіркотою повідомив мене, що знайшов у паперах свого родича докази його участі в змові, яка мала на меті вигнати мене з Івердона і Бернської держави. Ця обставина надзвичайно ясно доводила, що змова не була, як це стверджували, справою ханжів, оскільки банерет Роген не тільки не був святенником, а й доходив у своєму матеріалізмі та атеїзмі до нетерпимості й фанатизму. Втім, ніхто в Івердоні так не доглядав мене і не виявляв мені стільки уваги, похвал і лестощів, як зазначений банерет Роген. Він точно дотримувався улюбленого тону моїх переслідувачів.
221